Моя донька зовсім знахабніла. Мабуть, вона забула, що від чоловіка мені дістався будинок та все майно. Соломія вже довгий час поводить себе так ніби вона всьому голова, а я ніхто.
А недавно вона привела в дім чоловіка, сказавши, що вони продають мій будинок, бо Матвієві запропонували роботу в столиці. Тепер вони хочуть туди переїхати та придбати квартиру. А для цього їм потрібні кошти.
Я відповіла, нехай їдуть, куди заманеться. Я ж у свої шістдесят вісім зі всім впораюсь сама. Натомість діти заявили, що хочуть продати будинок, і тільки тоді вони зможуть купити собі житло в столиці. Після цих слів мене аж серце закололо. Я першим же ділом запитала, куди ж мене. На що вони відповіли, що відвезуть в будинок для пристарілих людей. Там буде чимало таких, як я, тож мені не доведеться сумувати.
От придумали! Хіба ні? Мене в будинок для пристарілих людей, а самі продати мій дім та жити на широку ногу? Але я перекреслила всі їхні плани. Я не збираюся ні переїжджати, ні тим паче продавати будинок. Вони, мабуть, тільки й чекають моєї смерті, але я жива. Маю повне право жити у своєму домі, і ніхто не посміє мене вигнати з нього.
Зятю дуже не сподобалася моя відповідь. Тепер мені навіть страшно жити з ним під одним дахом. Тож я вирішила застерегти себе наперед. Пішла до нотаріуса та написала заповіт, в якому вказано, що після моєї смерті будинок залишається сільській раді.
Тоді я повідомила про це дітям, і вони були неабияк здивовані. Ну ще б! Сказали, що я зійшла з розуму. А потім почали пакувати свої валізи та поїхали геть. Я дуже цьому зраділа. Доньку я вже давно втратила. Вона змалечку була невдячною. Наступного дня я розповіла про все сусідці. А вона сказала:
“І правильно. Дочку давно треба було поставити на місце. Вона не лише тобою крутить, а й чоловіками. Не зважай, і буде тобі добре. Ти нелегке життя прожила, тож на старість маєш право бути там, де хочеш, а не там, де вирішили діти”.