У моєї одинадцятирічної доньки був виступ із хором, але в будній день і я, і чоловік працювали, тому відвезти її не було кому. Вона загалом дівчинка доволі самостійна, до школи, на спів сама чудово добирається, знає, куди яким автобусом їздити, а до Будинку Культури, де вони виступали, йшов прямий автобус. Наташа сама була сповнена рішучості без проблем дістатися на концерт і назад. Чоловік для неї намалював приблизну схему розташування зупинок, щоб вона точно сіла в потрібному місці на зворотну дорогу, Наташа стверджувала, що все прекрасно зрозуміла. І ось, о сьомій годині вечора лунає від неї дзвінок. Плаче, що слів розібрати не можна, заспокоїти телефоном практично неможливо.
– Матусю, я сіла не на той автобус! Я не знаю, де я і в мене немає грошей на проїзд.
У мене серце відразу в п’яти. Донька плаче, пояснити нормально не може, як так вийшло.
– Мене Марина до зупинки провела, а я поїхала не в той бік. Кондукторка сказала мені, що я їду не туди…
– А ти не можеш залишитися в тому ж автобусі й попроситися в кондуктора проїхати у зворотний бік?
– Я вже вийшла, – ридала Наташа. – Я не знаю, де я. Тут тільки зупинка і кіоск.
Зараз я розумію, що потрібно було попросити доньку знайти назву зупинки й за маршрутом автобуса запросто її знайти, але я була налякана і розгублена не менше, ніж дитина, що заблукала. Гадала, чи потрібно мені телефонувати чоловікові, чи самостійно їхати вздовж зупинок, які проїжджає автобус, і шукати доньку.
– Мамо, почекай, – Наташа трохи заспокоїлася, шморгаючи носом.
Вона прибрала телефон убік, так, що я чула тільки нерозбірливе бурмотіння кількох голосів. Мені стало ще страшніше. Хіба мало, хто міг підійти до наляканої й беззахисної доньки в такому стані.
Через хвилину вона знову заговорила. Голос усе ще звучав заплаканим, говорила вона з набитим носом, але вже з полегшенням.
– Мамо, мені тітонька, що сиділа біля кіоску, дала гроші на проїзд і перевела на інший бік, де зупинка додому.
– Правда? Слава Богу!
Я ще довго сиділа як на голках і видихала потроху, коли Наталя зателефонувала з автобуса, а потім із нашої зупинки, просячи поговорити з нею, поки вона йде додому.
– Та тітонька, – пригадала вона, – я думаю, вона була безпритульною.
– З чого ти взяла?
– Вона сиділа з кошеням за пазухою і коробкою з грошима позаду кіоску. Я її спочатку навіть не бачила, але вона вийшла на плач і сказала мені взяти з коробки стільки, скільки потрібно на автобус до дому.
Це мене і справді вразило. Людина, яка сама виживала на ті копійки, ту дрібницю, що могли кинути інші, поділилася з незнайомою дитиною, яка потрапила в біду. Ні кондуктор, який знав, що дівчинка поїхала не туди, ні касир із кіоску не подумали допомогти, а та жінка зробила це, хоча ніхто не просив.