Після одруження в нас із Нелею все напрочуд легко і вдало складалося. Одружувалися ми з думкою, що житимемо в її батьків, але мої мама і батько переїжджали в село, а квартиру якраз продавали, щоб поділити гроші між мною і сестрою. Свої я склав із тим, що нам додав тесть, і ми змогли купити велику однокімнатну квартиру, у якій просто поставили перегородку, зробивши дві кімнати. Думали, одна буде дитячою, але якось нам не щастило з дітьми. Спочатку просто не хотілося, потім кар’єра пішла в гору – вже не до народження і виховання. А потім у нас просто не виходило, а дружина ні в яку не хотіла ходити по лікарях. Я теж не особливо горів бажанням заводити дитину. Ми прекрасно жили тільки вдвох і обидва не дуже-то турбувалися про те, хто нам у старості склянку води принесе. Важливу роль зіграли ще й друзі, у яких уже були діти – у боргах, як у шовках, діти примхливі й усім грубіянять, постійно одні скарги від подруги дружині надходили. Ось ми й вирішили остаточно, що обійдемося без такого щастя, якщо саме по собі якось не вийде.
Коли нам двом було по тридцять три, ми вклалися з дружиною в будівництво багатоквартирного будинку. Сума була не дуже великою, тому ми вирішили ризикнути, хоча багато хто нас відмовляв. І все ж до тридцяти семи у нас уже була готова для в’їзду однокімнатна квартира. Ми провели мінімальний ремонт, щоб вона мала зовсім ідеальний вигляд. Дружина говорила, це страховка, якщо все ж таки діти з’являться, а ні, так ми племінниками все передамо на старості років, а поки було вирішено квартиру здавати.
Охочих було не те щоб багато, бо здавати намагалися самі, без послуг ріелтора. Для більшого розголосу поділилися з друзями, щоб вони підказали, де нам ще оголошення опублікувати можна, як раптом проскочило незручне запитання про те, чи не можуть туди в’їхати наші друзі з дітьми. Вони роками живуть на орендованих квартирах, які в жахливому стані, а тут і новобудова, і ремонт хороший, ще й “знижку” отримати можна.
Це була наша помилка, сказати про квартиру друзям, навіть не припустивши, що комусь із них може захотітися зняти, але я тепер дуже шкодую.
– Там лише одна кімната, у вас занадто велика сім’я, – спробувала натякнути дружина.
– Ну і що? Ми й зараз живемо в однокімнатній. А з ваших фото видно, що вона просторіша буде.
– Але там зовсім новий ремонт, а у вас малюки і кішка…
– Ви що, думаєте, ми якісь нечупари і зіпсуємо ваш ремонт?
Ми сказали, що нам потрібно подумати, хоча я особисто думати не хотів. Бував я в гостях у них і бачив, що вони ще ті бруднюки. У підсумку дружина спихнула на мене необхідність дзвонити і відмовляти їм, посилаючись на дурні причини.
Почув я у відповідь таке:
– У самих квартира он яка є, і батьки Міли коли-небудь, та помруть, залишивши вам свою, а вам усе мало і шкода нерухомості! Будете сидіти удвох над своїми квартирами і чахнути без дітей, без друзів і без радощів у житті!
Хіба це адекватна реакція на відмову? Ми нічого їм не винні, і не зобов’язані робити так, щоб було краще і зручніше для них. Це не наші проблеми, що вони без власного житла і підтримки з боку батьків дітей наплодили, а тепер жити їм ніде. Кожен виживає, як може, то чому ми не можемо здати квартиру незнайомцю за нормальну суму, а не вічні знижки і поблажки для друзів робити?