Коли мені було 10 років і я мав 12-річного брата, який більшу частину часу грався на вулиці, ми не обмінювалися багатьма словами. Натомість я допомагав мамі по господарству, а тато, який працював на заводі, повертався досить пізно ввечері. Ми збиралися за обіднім столом, а потім батько взував свої відполіровані шкіряні черевики, якийсь час стояв перед дзеркалом і виходив, не промовивши жодного слова. Моя мати завжди незадоволено дивилася на двері після того, як він йшов, залишаючи мене здогадуватися про причину її реакції й про те, куди зникав мій батько.
Одного разу, спонукуваний цікавістю, я вирішив піти за батьком, коли він увечері вийшов з дому. Він попрямував до Палацу культури та зайшов у будівлю. Я вагався, але врешті-решт зайшов всередину. Там я зустрів красиву жінку, в якій одразу впізнав відому оперну артистку Театру. Вона запросила мене приєднатися до неї, і ми разом увійшли до зали, заповненої людьми.
На мій подив, мій батько був на сцені, виступаючи як оперний співак. Цей його талант залишався добре збереженим секретом. Він співав з великою пристрастю, зовсім не підозрюючи про мою присутність у залі. Мене переповнювала радість, а на очі наверталися сльози. Натовп нагородив його тривалими оплесками, а коли він закінчив, його засипали квітами. Після концерту ми з батьком провели деякий час, прогулюючись парком, обидва в піднесеному настрої.
Повернувшись додому, я прошепотіла мамі, що батько не має дівчини, а у відповідь вона тихо сказала: “Я знаю”. Стало очевидно, що вона знала про його прихований талант і причину його регулярних вечірніх прогулянок.
З того дня я пишався неабиякими здібностями свого батька, плекаючи нашу маленьку таємницю і відчуваючи вдячність за щастя, яке він приніс у наше життя завдяки своєму дивовижному дару.