Галина, 67-річна жінка, непохитно дотримувалася своєї щоденної традиції гуляти в парку. Однак саме в цей день вона відчула непереборний смуток, згадуючи про минулі роки. Здавалося, все було добре, і її сім’я процвітала. Але один день безповоротно змінив її життя. Її син підіймався по кар’єрних сходах успіху, коли вона отримала жахливу звістку про його утоплення. Обставини його загибелі залишалися оповиті таємницею. Не в змозі впоратися з горем, здоров’я чоловіка погіршилося. Він впав у відчай, часто не з’являвся вдома, і врешті-решт трапився трагічний нещасний випадок. Галина залишилася вдовою, у свої 50 років, без сім’ї, на яку можна було б покластися. Хоча її пенсія була достатньою, вона вела досить ізольований спосіб життя. На щастя, у неї був Петрик, сусідський хлопчик, який часто відвідував її.
Одного разу, повертаючись додому, Галина помітила карету швидкої допомоги, припарковану біля її під’їзду. Серед стурбованого натовпу вона помітила Петрика, який стояв біля носилок своєї матері й відчайдушно благав її прокинутися. Поліціянт покликав когось забрати хлопчика, але Галина вийшла вперед і запропонувала забрати його до себе. Поліціянт записав її ім’я, зазначивши, що незабаром будуть залучені органи опіки. Галина була сповнена рішучості залишити Петрика з собою, але знала, що це рішення не їй приймати.
Органи опіки прийшли лише через місяць, за цей час Галина і Петрик встигли звикнути один до одного. Жінка відчувала себе матір’ю для маленького хлопчика, готуючи їжу і співаючи колискові перед сном. Вона висловила бажання залишити його у себе, але чиновники посилалися на закон, натякаючи, що отримати дозвіл буде складно через її вік. Попри їхні погані слова, Галина знала, що не зможе знайти спокій до кінця свого життя без Петрика поруч із собою.