– Забрали мого Остапа, повели, – голосила Дячиха на всю вулицю.
Сусіди збіглись на її галас та давай розпитувати.
– Що трапилося? Куди повели?
– Забрали! Повели!
Сусідка Люда гримнула на Дячиху.
– Нормально говори, чого сльози ллєш? Нам звідки знати, що в тебе трапилося?
Дячиха витерла очі брудним рукавом та мовила:
– Остапа мого ця вихователька колишня, Ганя, забрала від мене. Попросила його полагодити їй холодильник, і вже дві доби його немає. Ой лишенько! – знову заревіла жінка.
Сусіди глянули одні на одних та зареготали. З Остапа толку як з карася вовни. Вічно немите обличчя, худющий, аж світиться, недоглянута борода. А Ганя, хоч і немолода, зате жінка видна. Пофарбована, брови підмальовані, і обов’язково крапелька духів. Бути не може, щоб вона забрала Остапа.
Сусіди посміялися трохи, а потім пішли у справах. Дячиха так і продовжувала голосити.
Сусідці Катерині ніяк не вірилось, що так буває. Тоді вона вирішила піти та самій у всьому переконатися. Вдаючи, що проходить повз хату Ганни, вона побачила Остапа та аж присіла від подиву. Поголений, в чистих штанах та футболці, він лагодив лавку. А поруч з ним сиділа Ганя та читала якісь історії.
Катерина цього ніяк не чекала. А потім про себе подумала: “Справді забрала… Бідна Дячиха. Який не який, а чоловік в хаті потрібен”.
От тільки, на думку Катерини, Дячиха сама винна в тому, що трапилось. Вона ходила в чім попало. Халат, хустина. Все на ній замурзане, зімнуте. До появи в її житті Остапа Дячиха виглядала значно краще.
Сам Остап приїхав сюди хтозна-звідки. Говорив, ніби тут у нього колись жили родичі, але чоловік толком не міг пригадати їх прізвища.
От він і прибився до Дячихи. Ніхто не називав її іменем. Поступово їх подвір’я перетворилося в гору безладу, а всередині давно б не завадив нормальний ремонт. Остап ходив по людях та перебивався додатковими підробітками. Але брав з людей не гроші, а горілку та закуску.
Наступного дня Дячиха, в новому вбранні, причесана йшла до Гані. На ній були босоніжки, одягнені на білі шкарпетки. Вона підійшла до будинку Ганни. Остап та Ганя саме сиділи на лаві під хатою та пили чай.
– Привіт, Любо, проходь, чаю поп’ємо, – ввічливо запросила Ганна.
– Я сюди не чай пити прийшла, а забрати свого чоловіка, – відповіла Дяхича.
– А де ж твій чоловік? Маєш документ, який це підтверджує? Нема? То значить немає що тобі тут робити. Ось так, – і Ганя далі продовжила пити чай.
Тут нерви Люби не витримали.
– Хто ти така, щоб розказувати, хто для мене Остап. Хай і не розписані, зате ми шість років разом прожили. Ти чого ніби води в рот набрав? Прикинувся мертвим! – крикнула Дячиха до Остапа. – Нумо кажи, хто я для тебе?! Чому мовчиш? Ховаєшся за її спиною!
Остап підняв на дружину свої перелякані очі.
– Пробач, Любо, я тебе обманював. Ганна моя жінка вже кілька років. Колись я дуже негарно з нею вчинив, от вона й поїхала в село. Мені сказала, щоб я її не шукав. Я ж робив, що хотів. А згодом таки зрозумів, що кращої від неї не мав. Ледь знайшов знайомих, щоб дізнатися, де вона зупинилась. Та вона мене не пустила до себе. Одного разу ми таки зустрілися та вирішили поговорити. І вона мені вибачила. Ти також мене пробач. Що так вчинив з тобою.
Тоді Ганя підійшла до Дячихи та посадила її на лаву.
– Нам було по дев’ятнадцять, коли ми одружилися. Я його з армії чекала. Він знайшов роботу, дав мені можливість закінчити інститут. Все в нас було чудово. Допоки в нашому селі не з’явилася Марійка. От вона і стала часто мого Остапа до себе кликати. То кран полагодити, то шафу зібрати. Я ж була молода, наївна. Та й Остапові вірила, як собі. Минув час. Раптом на парах мені стало недобре. Я пішла в медпункт, а мені сказали: “Вітаємо, ви скоро станете мамою”. Я дуже цьому зраділа, адже ми мріяли про дітей. Одразу побігла додому сказати Остапові. Прийшла – а його нема. Думаю, може на роботі. Хотіла зателефонувати, а телефон тільки в Марійки був. Я почала стукати, а двері відкриті. Пройшла у спальню, а там мій Остап з Марійкою. Я як закричу зі всієї сили. Остап схопився, відштовхнув Марійку та до мене. Я ж бігом кинулася тікати, впала, прокинулася в лікаря. А потім як сніг на голову новина – я втратила дитину. Цього я пробачити не змогла. І коли чотири роки тому він з’явився знову, я не хотіла його бачити. Сказала, що він для мене ніхто. Правильно Остап говорить – ми сіли поговорили, образи забулися, а любов залишилася. Зрозумій нас, Любочко”.
Дячиха обернулася та пішла. Всю дорогу вона плакала. Перед нею пробігло все життя. Він її використав. Перший її чоловік також любив піти наліво. А потім його не стало.
Так Дячиха й жила одна, допоки в її житті не з’явився Остап. Гадала, вони до самої старості обоє житимуть. Але он як воно трапилося.
Наступного дня новина про те, що Остап та Ганя одружені пішла всім селом. Людям чомусь було шкода Дячихи.
Вона ж вдавала, ніби нічого не трапилося. Надумала їхати до своєї двоюрідної сестри, вона теж сама.
Ось такий переполох трапився в селі, але закінчився він мирно для всіх.