Іноді я шкодую, що взагалі зважилася на пологи в сорок років. Усі мене відмовляли, крім чоловіка, і я пішла в нього на поводу, хоч і думала, що нам уже пізно заводити дитину. У нас уже було двоє порівняно дорослих дітей, але так вийшло, що я завагітніла втретє. Від лікарів уже тоді лунали пропозиції не народжувати, поберегти своє здоров’я, але я вже жила ідеєю про третю дитину.
Вагітність протікала добре, та й самі пологи, як мені здавалося, теж. Це були найшвидші пологи в моєму житті, але те, що послідувало за ними, підрuвaє мою віру в усе хороше і справедливе, що є в цьому світі.
Моя донечка народилася дуже тендітною і маленькою – трохи більше двох кілограмів, – і лікарі діагностували їй синдром гіпоплазії лівих відділів серця. Її одразу перенаправили в реанімацію і перші півроку ми з чоловіком бачили її уривками через операції та нескінченну низку лікарів. У загальній сумі їй, такій крихітній, довелося пережити три операції, і навіть із тим, що зараз ми нарешті змогли забрати її додому, ми боїмося зіткнутися з інсультом і постійно переживаємо за кожен вдих доньки.
Я часто задаюся питанням, чому в інших сім’ях буває і по десять дітей, але вони всі здорові, а нам так не пощастило. Зовсім маленька дівчинка, нічого в житті поганого не зробила, а страждає від самого народження. Може, це все ж таки моя вина і не варто було погоджуватися на пологи в такому віці? Я дуже не хочу, щоб життя моєї доньки трималося на кисневих апаратах і ліках, бо це ніяке не життя. От би сталося диво, і вона повністю одужала одного разу, з лікарями чи сама по собі – неважливо, головне, щоб була здорова.