Як згодом з’ясувалось, працювати у будинку маляти не просто робота. Кожна дитинка яка до нас потрапляла могла розчулити мене до глибини серця. Я так переживала за них наче це мої діти. Я досі не можу для себе зрозуміти, що спіткало мене піти на таку роботу.
Мій чоловік, друзі, весь час мені казали, щоб я звільнилась з цієї роботи, адже весь час бачити мене в сльозах і виснажену вони більше не можуть. Вони кажуть, щоб я залишала всі думки про роботу за дверима дому, а я так не можу, адже це маленькі люди, які виявились геть нікому не потрібними, або залишились без батьків через війну.
Мені весь час здається, що якщо я піду з роботи, то не знайдеться більше людини яка любитиму їх так само як я.
Та розповідь буде не про мою тяжку долю, а власне про долю однієї маленької дівчинки.
Одного вечора, коли я вже збиралась йти додому, бо закінчилась моя зміна, як в один момент до нас дзвонить медсестра з лікарні й повідомляє, що до нас везуть одну маленьку дівчинку. Вона залишилась сиротою, бо батьки миттєво загинули під час обстрілу житлового будинку, а вона залишилась ціла і неушкоджена.
Через годину до нас приїхала дівчинка Катруся. Вона була дуже налякана, і плакала. Ми довго не могли заспокоїти дитину.
Я протягнула до неї руки, і вона кинулась до мене з обіймами й словами “Я хочу до мами!”. С, Дитина наче просила цими словами про допомогу.
Я вирішила не залишати свою зміну, а залишитись і допомогти маленькій Катрусі.
Я вирішила прочитати їй казку, гадала, що так вона засне скоріше. Спала вона не спокійно, весь час здригалась, мабуть згадуючи вибухи..
Минуло кілька тижнів, Катя почала по трохи адаптуватись, складно їй було біля чужих людей, лише зі мною була більш менш відкритою.
“І нащо тобі чужа дитина? Нащо ти сироту до себе пригріваєш?” – казала мені нянька суворим голосом, а я не розуміла її…
Згодом мене звільнили, через те, що я проводила багато часу із малечою. Керівництво звинуватило мене в тому, що я повинна була проводити з дівчинкою більше часу ніж з іншими. А я лише хотіла допомогти дитині скоріше адаптуватись і забути про страх, але як сталось…
З роботи я звільнитись хотіла давно, мені боляче було покидати маленьку Катрусю. Але невдовзі ми з чоловіком говорили по телефону (бо зараз він військовий) та прийняли рішення її всиновити. Йому навіть дали 3 дні для відвідування родини. Тож ми вспіли почати оформлення офіційного всиновлення.
Ми тепер щасливі батьки! А коли повернеться додому чоловік – будемо ще щасливіші.