Усе своє життя я віддала вчительській праці. Викладала історію. За час своєї викладацької діяльності мені довелося всього один раз бути класним керівником. Я взяла їх маленькими п’ятикласниками, а випустила зрілими одинадцятикласниками. Чого лише за цей період не було! Скільки разів мені доводилося червоніти у кабінеті директора за своїх дітей. Ех, і поліцію викликали. Сумувати було ніколи, одним словом.
Зараз я вже чотири роки на пенсії. Час від часу беру випускний альбом та, гортаючи його сторінки, пригадую, скільки нам разом довелося пережити. Для мене вони назавжди залишаться тими маленькими, наївними дітьми. Навіть тепер не раз доводиться зустрічати своїх випускників у місті. Мені важко повірити, що вони так швидко виросли. І куди тільки час біжить!
Недавно зустріла на базарі свою давню подругу, яка досі працює вчителькою в тій же школі. Вона трохи молодша за мене. Минулого року їй дали новий клас. У ньому і навчається син її колишнього випускника.
– Що тобі сказати…, – почала вона, – яблуко від яблуні… Який батько, такий і син. І треба ж було мені на старості років брати класне керівництво?! Чую, матиму я з ним…
Мені було дивно чути від колеги такі слова. І я поспішила їй заперечити.
– Невже ти в таке віриш? Що діти – дзеркало своїх батьків.
– Ну звісно. А як інакше?
– Послухай мою історію, думаю, ти швидко зміниш свою думку. Пам’ятаєш, мій єдиний клас, де я була класним керівником? Так-от вчився там один парубок. Прізвище не скажу зараз, в кінці сама зрозумієш. Звали того хлопця Павло. Сім’я його була неблагополучною. Батько його по селі ходив з хати в хату та просив оковитої. Мама спочатку мала хорошу роботу, а потім і сама стала заглядати в чарку. Заради сина їй давали можливість працювати, але коли одного разу та прийшла на роботу, ледь тримаючись на ногах, у той же день її звільнили. Павло тоді навчався в сьомому класі. За твоїми словами, він мав піти шляхом своїх батьків. Але він, на відміну від інших хлопців, був найспокійнішим у класі. Хлопець чудово знав історію України та мав просто бездоганну пам’ять на дати. Говорили, що після школи він десь підробляв.
– Ага, всі вони хороші, поки не вийдуть зі школи.
– Е ні, подруго. Після школи він поступив у військовий ліцей. Згодом пішов навчатися в академію сухопутних військ. А в лютому Павло був одним із перших, хто став до лав захисту Вітчизни. Ти знаєш, як мені було приємно, коли він написав, що дуже завдячує моїм урокам історії. Адже завдяки мені він став тим, ким зараз є. І мене проймає невимовна гордість за нього. Тож не варто робити поспішних висновків про людину.
Чи не так?