Заскочила на обіді в цілодобовий супермаркет, щоб купити дещо до початку корпоративу – начальниця доручила завдання. Дотримуючись її списку, я взяла чотири однакові шоколадки з солоною карамеллю, схожі вітальні листівки та пінки для гоління. Уже на касі попросила жінку-касира дати мені чотири подарункові пакети.
– Бач яка вертихвостка, – пробурмотіла жінка собі під ніс, але так, щоб і я, і люди, які стояли за мною в черзі, розчули, – стільки мужиків має…
Інші покупці почали перешіптуватися, а я таке терпіти не можу. Якщо одразу не постояти за себе, прояснивши ситуацію, потім увесь день переживати буду, що люди все неправильно зрозуміли й досі засуджують мене до палаючих вух.
– Так, маю, – відповіла я, – у мене у відділі переважно чоловічий колектив, а на носі річниця заснування компанії. Беру для всіх однакове, бо в нас якось заведено жінкам схожі подарунки дарувати, і чоловікам, щоб ніхто не почувався обділеним чи улюбленцем. А ви, будь ласка, заздріть мовчки, що у вас тут одні жінки працюють.
Хтось позаду реготнув, а щоки жінки за прилавком густо почервоніли. Я забрала чек і пакети, і вийшла на вулицю, видихаючи з полегшенням. Хотілося б мені, щоб сторонні люди ніколи не лізли в чужі покупки і стосунки, але якщо так виходить, що хтось вам робить незаслужене (або заслужене, але неприємне) зауваження, завжди потрібно ставити людину на місце. Для власного ж душевного спокою.