Я була горда. Мій син пішов у перший клас і не у якусь просту школу, а у престижну гімназію, де не кожен міг отримати місце й був справжній конкурс!
Оскільки школа вважалась престижною, то й загородженою вона буда зі всіх боків й існував лише один центральний вхід, який мав некомфортне розташування для тих, хто приїздив на автобусі, або авто, адже доводилось обійти майже половину території школи, аби дістатися до нього.
Проте будівельники школи не зробили все ідеально й неподалік була невеличка прогалина у високому заборі, через який могли спокійно пролізти діти, що й інколи робили. Навіть самі батьки пропихали туди дітей, коли запізнювалися на роботу, чи поспішали кудись.
Мій Юрко любив цю прогалину, проте ніколи не погоджувався лізти сам у неї й мене інколи змушував. Саме цим я могла викликати жарти з боку інших батьків і сама з цього посміятися.
Коли розпочалась зима і я почала ходити у довгому зимовому пальті, то розуміла, що пролізти через прогалину більше не зможу. Син образився й зі сльозами на очах пішов через головний шкільний вхід. Того ж дня мені зателефонувала його класна керівничка просто на роботу і попросила негайно прийти через «неприпустиму поведінку Юри». Я гналась до школи та перебирала у голові варіанти, щоб такого міг скоїти син, щоб мене аж відривали від роботи й просили приїхати.
Класна керівничка зустріла мене й сказала йти до директора, нічого не пояснюючи. Той зустрів мене суворим поглядом, тому мені вже й самій хотілось плакати. Після він почав розповідати, що на перерві син вкрав у робітників молотка й побіг до прогалини, аби пробити плитку поруч і зробити її більшою. На щастя, мого сина помітив охоронець на камерах і швидко його забрав й повів просто до директора.
Ох, і наслухалась я того дня від директора про те, яке може погане майбутнє чекати мого «хулігана», проте якось мені вдалось вмовити дати Юрі другий шанс і нічого про це не писати в особистій справі, хоча і перепрошувала я так, як ніколи ще у житті.
Коли я розповіла про це чоловікові, то він сказав, що ми повинні забрати документи з закладу, де не змогли зрозуміти дитячої душі й поклику до мами, а натомість зробили нашого сина якимось неадекватним.
А ви як думаєте, хто неправий? Ми чи директор?