Того дня в нашу лікарню привезли чимало п0cтpaждaлux людей. Ми без упину працювали, розуміючи, що від нас залежать їхні життя. Впоравшись до вечора, ми з Іваном Петровичем, випили по чашці чаю та пішли відпочивати. Попереду була ще ціла ніч, і ми надіялися, що все буде спокійно. На годиннику була перша ночі, я вкотре обійшов усі палати, пересвідчився, чи все добре, та попрямував до свого кабінету з надією хоч трішки поспати.
На годиннику була третя година, коли до нас привезли чоловіка, який ледь тримався на ногах. Він був у стані сильного алк0г0льн0г0 cп’яніння та поводив себе просто нахабно: намагався чіплятися до чергової медсестри, гучно кричав. На наші зауваження зовсім не зважав, навіть навпаки – поводив себе ще нахабніше.
Пацієнт скаржився на різкий біль в правому боці. Неозброєним оком було помітно, що вuпuвaє цей чоловік вже досить давно та зовсім не дбає про своє здоров’я. Він поводив себе так, ніби ми його товариші та всю ніч пuлu разом з ним.
Ми ледь впоралися з ним. Такого невихованого пацієнта в нас давно не було. Я попросив чергову медсестру покликати Івана Петровича, а сам насилу тримав того чоловіка. Він тим часом вперто намагався вирватись з моїх рук.
Іван Петрович, не зважаючи на свій строгий зовнішній вигляд, був дуже доброю людиною. Він віддав лікарській справі більшу частину свого життя. А стільки людей врятував! Всі ставилися до нього з пошаною та завжди зверталися за порадою. Іван Петрович вже давно спав у своєму кабінеті. І тільки стукіт медсестри розбудив його.
Схоже, він настільки міцно спав, що навіть не вмикаючи світла, спросоння накинув на шию стетоскоп та спустився до приймального відділення, де на нього чекав я та наш нічний “пацієнт”.
Коли Іван Петрович появився у приймальному відділенні, ми з медсестрою просто не могли стримати сміху. От тільки чоловіку, котрого я міцно тримав за руки, було зовсім не смішно. Той вже навіть не виривався, а, здавалося б, закляк на місці.
Іван Петрович, схоже, настільки втомився, що заснув в одязі, в якому був увесь день. Він стояв перед нами в халаті, повністю забризканому кр0в’ю. Наш пацієнт, здається, аж протверезів та раптово забув про біль. Він вмить став поводити себе дуже стримано.
– Що трапилося? Що вас турбує? – Іван Петрович сонним голосом мовив до чоловіка.
– У мене…у мене все добре. Нічого не турбує. Пробачте…, – пацієнт миттю вибіг з приймального відділення.
– Так для чого ти мене кликав? Ех ви, зовсім без мене не можете впоратися! – звернувся до нас Іван Петрович, дивлячись здивованими очима.
От тільки ми з медсестрою так сміялися, що аж сльози на очі виступили. У нашого лікаря, замість стетоскопа, на шиї була звичайна зарядка від його старенького телефона.