Всі наші з чоловіком спроби завагітніти зазнавали невдач, тому одного дня ми таки наважилися піти до дитячого будинку й подати заявку. Директор нам відразу зробив екскурсію, щоб ми змогли тихцем оглянути дітей й мені до ока відразу потрапив маленький брюнет Влад. Керівництво поділилось з нами, що дитину у батьків вилучили, бо дуже зловживали алкоголем, ніякого світлого дитинства Влад не знав.
Владу було лише 2 роки, а він уже боявся кожного звука, тому нам залишалось лише уявляти, що він пережив. Ми вирішили, що хочемо йому допомогти та щиро надіялися, що все виправимо.
Перший день, коли ми його привезли, був найскладніший. Вдома на нас чекали мої батьки та свекри, які чекали на його появу не менше нас. Але хлопчик забився у куток, ні на що не реагував й мовчав.
Свекруха відразу запропонувала, щоб перший час онук пожив у неї, але ми відмовилися, адже розуміли, що спочатку Влад має звикнути до нас і ми до нього. Минав час, я знову завагітніла, але й ця спроба була провальною. Тим часом Артем ніяку не міг до нас звикнути, він уникав будь-якого контакту, сидів у себе у кімнаті. Єдиний, з ким він «комунікував» був собака свекрухи, він міг гратися з ним, щось говорити до нього й, навіть, посміхатися! Чим більше часу минало, тим більше у мені гаснула надія, що хлопчик таки не зможе до нас звикнути. Чоловік не втрачав надії та запевняв, що у нас все вийде, просто потрібно більше часу, адже ми не знаємо, що він пережив раніше.
Минув рік з дня, коли ми його взяли, і я прийняла прощення повернути його у дитячий будинок, у чоловіка також опускалися руки, моя мама нас підтримала, мов потрібно когось іншого взяти, лише свекруха…. Того ж дня вона була у нашому домі. Я запросила її на кухню. Влад саме снідав кашею, свекруха поглянула на нього, привіталась, а тоді повернулась до мене: «Я уявляю, як вам важко, адже хлопчик досі не пішов на контакт, але ти уяви, як йому! Два роки він жив з людьми, яким був непотрібний! Нам таке дитинство лише у жахливих снах може снитися! А потім декілька місяців у дитячому будинку і тут його до себе забирають чужі люди! Ти уяви, як йому важко! Ти повинна дати йому більше часу та любові, тоді лише він зможе піти на зустріч!»
– Ми вже все вирішили – відповіла я, адже мені було боляче чути її слова.
– Ви цілий рік йшли до цього і прогрес дійсно є! Просто дайте ще часу! Давайте ви якийсь час поживете зі мною з Владом і я допоможу вам з хлопчиком! Ви зрозумієте, що все недаремно!
Я подзвонила чоловіку і ми двоє погодилися. Адже нам двом було боляче прощатися з Владом. І все дійсно змінилось. За три місяці спільного життя зі свекрухою він став справжньою дитиною, яка сміється, цікавиться всім й обіймає батьків. Коли ми поверталися до себе додому, то Владик вперше назвав нас з чоловіком – мамою і татом і жоден з нас не зміг стримати сльози. Лише свекруха радісно посміхалась, мов знала, що це станеться.
Попри все найбільше Владик любить саме бабусю і її собаку, тому тато має кожних вихідних його відвозити туди, а ми їдемо разом з ним.
Минув уже місяць, як ми віддали його до дитячого садка і він виявився дуже товариським й окрім цього мав талант до малювання, Вихователі його хвалили й повірити не могли, коли я їм розповідала, як все було раніше. А все це завдяки свекрусі, яка бачила й розуміла більше, ніж ми! Ми всією родиною любимо Владика, як рідного і ні за що його не повернемо у дитячий будинок. Тепер про минулі думки про це дуже соромно!