Ця ситуація трапилась зі мною приблизно 10 років тому. Я завагітніла, але вирішила на роботі залишатись до останнього. Чоловік часто їздив у рейси, тож і зустрічати ввечері мене було нікому. Я була помітна дівчина, тож цим вирішили скористатись двоє не дуже приємних людей…
Шлях додому був через парк, тому коли я поверталась пізно ввечері додому, звичайно парк був пустий. Одного разу до мене підбігли двоє чоловіків, почали мене шарпати, забрали сумку і притиснули до дерева. В мене був шок, тому я навіть закричати не могла, та й думаю, це зробило б тільки гірше мені ж. Але в один момент, я почула що десь недалеко йдуть люди й сміються…
Коли я кинула погляд в сторону, то побачила, що ті люди – це молода пара. Я не сподівалась, що вони мене врятують, але чоловік побачив, що у мене явно не все в порядку. Він підбіг до мене і почав за мене заступатись кулаками з тими людьми. Згодом один із тих «неприємних» людей підняв догори руки, ніби даючи знак, що він здається. Він віддав мені мою сумку, і хлопці швидко забрались. Я ще довго не могла нічого сказати, а коли отямилась, то почала плакати як дитина. Станіслав та Марія, як я потім дізналась, заспокоювали мене і провели навіть додому.
Через тиждень мій чоловік повернувся з рейсу, і я почала розповідати йому, що сталось. І він дуже хотів знайти тих людей, які мене врятували. Зустрілись ми, до речі, випадково, гуляючи у тому ж самому парку. Мій чоловік дуже дякував парі, тиснув руку Станіславу, мало не плакав, та після цього ми більше не бачились.
Я народила прекрасну донечку. Вона закінчила школу, вступила до ВНЗ. Згодом найшла собі чудового хлопця, який зробив їй пропозицію і вони почали жити разом. Ми давно знайомі із Сашком, він дуже розумний, вихований хлопець. Тож ми вирішили, що варто познайомитись із батьками, а донечка, звичайно була давно знайома із ними.
Та сталась неприємна ситуація. Батька Саші забрали до лікарні, стався серцевий напад. Як виявилось, потрібна термінова операція, а ми із чоловіком були люди не бідні, тому вирішили допомогти сім’ї.
Звісно, не хотілось би, щоб саме так відбулось знайомство із батьками Сашка, але це життя. Коли я зайшла до палати, у мене відняло мову, точно так само, як і тоді в парку. Це був Станіслав. Уявляєте? А як я могла не допомогти тому, хто колись врятував мені життя. Ми вже тепер одна родина. Я почала плакати, Марія розгубилась, і не розуміла, що трапилось. Та я нагадала їм той момент, коли її чоловік врятував мене в парку…
Через декілька місяців коли Станіслава виписали із лікарні, діти вирішили зіграти весілля. Тепер у нас велика родина, яка чекає на появу онука.