Вранці я поспішала на роботу, я рідко оглядаюсь навколо, адже завжди, заклопотано, пригадую список справ, які мені потрібно зробити. Проте того дня мій погляд зупинився на маленькій дівчинці й з голови все втекло. З її очей текли сльози й вона тихенько шморгала носом, аби не привертати увагу.
Дівчинка рюмсала, а всі навколо, мов і не помічали їй. Вона була у невеличкому рюкзаку, мабуть, шкільний.
– Привіт, у тебе щось трапилось? Чому ти плачеш? – запитала я у дівчинки.
– Трапилось – відповіла вона, намагаючись змусити голос не тремтіти, зовсім, як доросла – Я прийшла до школи, а нам оголосили, що сьогодні вихідний. Я повернулась додому, а квартира закрита, батьки на роботі, бабуся живе далеко, а телефон у мене розрядився.
– Сонечко, я зараз швиденько зателефоную твоїм батькам і ти попадеш додому. Ти знаєш мамин номер?
За наступну хвилину я вже поговорила з її мамою і вона сказала дівчинці залишатися біля під’їзду. Заради їх безпеки й щоб самій не хвилюватися я вирішила почекати маму разом з нею.
– Наступного разу, коли трапиться щось схоже, ти не плач. Зберися і подумай, що можна зробити, до кого звернутися за допомогою. Ти вже молодець, адже номер мами знаєш, а значить у світі не пропадеш. Найкраще це постукати до сусідів, запитаєш у батьків вони тобі все розкажуть. Вище носика тримай!
Через 15 хвилин прибігла її мама з роботи, довго мені дякувала за допомогу і що не покинула їй донечку, а після подяк я швиденько побігла на роботу, адже мені ще слухати догану від керівництва за запізнення.