Після того, як я народила дитину, свекруха вирішила переїхати до нас. Звісно, мені це було не до вподоби. Вона хоче, щоб все було за її правилами. Їй-богу. Хай би сиділа вдома та займалася своїми справами. Але ж ні, їй захотілося бавити онука.
Поки я й сама чудово справляюся з обов’язками мами. А свекруха тільки крутиться під руками та вказує, як я маю робити.
Я мовчу. Але скоро не витримаю та зірвусь. Ненавиджу, коли мені вказують, як жити. У мене свої погляди на життя, у свекрухи – свої. І це нормально.
Говорила про це з чоловіком, але той лише мовчить. Бачте, мамі не до вподоби, як я варю картоплю. Бо я одразу заливаю її водою. На думку свекрухи, картоплю потрібно кидати не в холодну воду, а в гарячу, так вона зберігає більше вітамінів.
Кашу солю також неправильно. Мені набридло слухати її зауваження. Тим більше вона до всього підходить дідівськими методами. Мені ж таке не підходить.
Я таки не витримала, сказавши свекрусі, що хочу побути сама. Можна сказати, я тонко натякнула, що мамі пора повертатися додому. Вона розплакалась, сказала, що я невдячна. А ввечері ще довго не могла наговоритися. Жалілася своєму синові на мене.
Сказала, нібито вона вкладає всю душу та старається допомагати мені з дитиною, а я хоч би “дякую” сказала. Для неї я нікудишня невістка. Свекруха не вступиться від нас, адже боїться, що я можу занапастити її онука та чоловіка неправильним приготуванням їжі.
Тепер у мене дилема – що робити? Після того, як вона жалілася на мене своєму синові, я ще більше її зненавиділа. От як можна жити з такою людиною під одним дахом? Чоловікові байдуже. Він не бачить проблеми. Артур легко знаходить зі своєю мамою спільну мову. А я ж готова навіть наважитися на розлучення, тільки б не жити разом з мамою чоловіка.
Порадьте, як мені розумно вийти з цієї ситуації.