У свої двадцять два я був переконаний, що не хочу створювати сім’ю та заводити дітей.
Але у двадцять шість я зустрів Оксану та одразу попередив, що швидше за все в нас не буде дітей. Я не був у цьому впевнений, адже жодних аналізів не здавав.
А річ у тому, що ще в дев’ять років я перехворів “свинкою”. Мама запевнила мене в тому, що я ніколи не зможу стати батьком, бо в народі говорять, що після цього захворювання у хлопців не може бути дітей.
Перший час я навіть не переймався цим. Та й Оксані було байдуже, ми просто насолоджувалися нашими стосунками та любили одне одного.
Після двох років зустрічань ми одружилися та почали жити разом. І уявіть наше здивування, коли Оксана повідомила мені про свою вагітність. Згодом ми стали батьками прекрасної донечки. От тільки я невпевнений, що це моя дитина. Дружина ж запевнила мене, що ніколи мені не зраджувала.
Я вірю в дива, але сумніви все одно не давали мені спокою. Перший час я не надавав цьому особливого значення, тож спокійно виховував свою донечку.
Зате все змінилося ще зимою, коли через події в Україні ми з Оксаною вирішили забрати маму до себе. Так було краще їй та безпечніше нам.
Тільки-от мама не втрачала нагоди, щоб не натякнути мені, що донька не має зі мною жодних спільних рис. Я переконував її, що дитина ще маленька, тож про яку схожість може йти мова.
Але мати настільки часто акцентує на цьому увагу, що я і сам почав сумніватися. Може дитина дійсно не моя та Оксана мені зрадила, виставивши мене дурнем? Але я люблю свою дружину і не хочу з нею розлучатися.
У моїй голові сотні думок. І ще й мама щодня нагадує про одне і теж.
Що б порадили ви?