Коли я закінчував 11 клас, то вже для себе прийняв рішення, що вступати в університет не хочу, краще поїхати на заробітки до Польщі. Звісно, коли я повідомив батькам своє рішення, то вони не дуже зраділи, намагалися переконати мене, що вища освіта потрібна, проте потім таки погодилися. Я пояснював їм, що перш за все хочу заробити на житло та машину. Зробити я це збирався протягом кількох років, а потім повернуся і почну будувати звичне життя.
У Польщі на заробітках я познайомився з донькою мого керівника. Ми відразу поладнали і якось все так закрутилось, що через пів року заробітків я вже одружувався, адже через 8 місяців мав стати батьком. Батьки моєї дружини не дуже були раді такому зятю і постійно дорікали, що я мало заробляю, тоді я знайшов іншу роботу і почав працювати по 12-16 годин, аби довести, що чогось вартий.
Звісно, додому повертатися більше причин не було, хоча з батьками я спілкувався щотижня, цікавився їхнім здоров’ям та інколи надсилав гроші на щось потрібне. Проте за три роки вони ні мене, ні дружини, наживо не бачили, адже весь час я ходив на роботу та старався економити, аби більше заробити.
Мама й тато жили добре, пенсії у них непогані, відкладені гроші мають, тому раз на рік на кілька днів їздити на море, чи у гори.
Але недавно вони повідомили мені, що хочуть приїхати до нас і залишитися жити, мов допоможуть дружині з дитиною, допомагатимуть по господарстві й ближче будуть до єдиного сина, адже таких рідних людей у них більше не було. Тим паче вони вже вийшли на пенсію, друзі були зайняті роботами, тому і виходило, що їх нічого не прив’язувало до України. Я не знав, як на це реагувати. Звісно, я був би радий, якби вони були поруч, проте я ледь назбирав гроші на двокімнатну квартиру, працюю зараз від 12 годин і вдома лише ночую та їм. Дружина теж на це зреагувала з небажанням, вона не проти, щоб вони пожили тут якийсь час, проте не залишалися назавжди.
Я не знав, як їм відповісти на їхню «новину», адже ми б хотіли, щоб вони до нас навідатися, побачили, як ми живемо. Я був навіть готовий відпустку на тиждень взяти, але ж тоді я можу дати їм марну надію на спільне життя потім.
Зранку зателефонував батькам, вирішив розповісти, як є, намагався зробити це максимально «обережно», щоб не образити їх. Тато твердим голосом відповів: «Все добре, синку, ми розуміємо!», а мама позаду додала тремтяче: «Так!». Я зрозумів, що вона готова розплакатися. Тоді я зрозумів, який я поганий син, адже довгі роки вони давали мені все найкраще і зараз такого бажають, а я їм так «дякую»!
Проте я не мав іншого вибору. Хтось з читачів мене осудить, хтось зрозуміє і підтримає... Зараз я думаю знайти собі ще якийсь підробіток на єдиний вихідний, аби купити ще батькам квартиру біля нас.