Мені було п’ятнадцять, а братові тринадцять, коли батька не стало в живих, відтоді ми жили лише з мамою у квартиру на краю міста. Коли його не стало, я зрозумів, що тепер єдиний чоловік у сім’ї я, тому постійно шукав підробітки та всіма силами допомагав мамі. Здебільшого я заробляв малі гроші, але це все одно був мій вклад у бюджет. Мама була проти, щоб я працював, мов ще молодий, ще встигну. Згодом вона зрозуміла, що мене не зупинити, тому просила, хоча б обирати ті роботи, які не шкодитимуть моєму здоров’ю, адже вантажником я також встиг попрацювати.
Брат Максим же ріс протилежністю мене. Він дуже бешкетний і зовсім не думав про маму, тому часто потрапляв у неприємності, а вона була змушена ходити до школи й слухати, що не так. У нас з братом були хороші стосунки, проте, коли я йшов зі школи, то був радий, адже тепер він буде менше просити у мене грошей. У мами я перестав брати гроші тільки сам почав заробляти. Звісно, брат про це знав і міг просити у мене, адже мама часто йому відмовляла. Коли я говорив йому, що пора б самому починати думати про заробіток, то він ображався.
Я вступив у хороший університет й жив у гуртожитку. Там і почав зустрічатися з Іринкою. Коли закінчували університет, то зробив її пропозицію. Доки влаштовувалися у житті, то жили у її батьків, а потім з їх допомогою заплатили перший внесок й купили квартиру в іпотеку. Ми спочатку думали винаймати, але потім зрозуміли, що це не має сенсу. Краще вже за своє платити, ніж за чуже.
У брата життя складалось інакше. Він також вивчився в інституті, а після пішов працювати, але робив він все «аби було». Звісно, це й помітив його колега і вирішив підставити, брат був неуважний, тому й не помітив, на чому ставив свій підпис. Довести нічого не можна було, а сума була дуже великою і непіднімною для нашої родини.
Мама вирішила продати квартиру, аби заплатити борг і забрати сина з в’язниці. Звісно, залишити двох рідних людей на вулиці я не міг. Ми порадилися з дружиною і забрали їх до себе. З братом я провів серйозну розмову і пояснив йому, що в себе дома такого терпіти не буду. Ми йому даємо два місяці, аби він знайшов роботу та влаштувався у житті, в інший час ми не плануємо його годувати та тримати вдома.
Минуло два місяці, а брат й досі не знайшов роботи та схоже не планує цим займатися. Моя дружина не витримала й сказала йому піти. Брат пішов, його вдома не було цілу ніч. Мама плаче не може знайти собі місця, дружина вже теж хвилюється, як і я. Але хіба ми повинні терпіти його? Маму ми прийняли радісно, але він же здоровий чоловік, який може нормально працювати, то чому ми маємо його годувати своїм коштом? При тому всьому, що нам ще й за щось потрібно сплачувати іпотеку.