Мені хотілося, щоб ситуація з житлом вирішилася якомога швидше, щоб мені не довелося псувати стосунки з рідними. Мені набридло пояснювати всім одне і те ж. Ніхто мене не розуміє. Мама у всьому завжди догоджала моєму братові. Йому купляли нові речі, а я доношувала річ, допоки та не порвалася.
Брат мав все, що хотів, а мене навіть не чули. Мені хотілося розуміння та любові зі сторони мами, але все, що я отримувала – це на горіхи. У всьому завжди винили лише мене. Батькові ж було абсолютно байдуже на мене та брата, він покинув нас ще малими. Коли я вступила на навчання в університет, тата не стало. Я з братом стали спадкоємцями його квартири.
Коли мені виповнився двадцять один рік, брат одружився. Брат з невісткою стали жити біля нашої мами. Відтоді мені більше не хотілось приїжджати додому на вихідні, адже мені там були не особливо раді.
“Можеш приїжджати, коли завгодно”, – говорила мама. Але мені не хотілося жити там, де в мене немає власного простору. Невістка народила дитину. Через три роки вона завагітніла знову. Після цього я зрозуміла, що для мене більше немає місця в квартирі. Тепер вона належить брату з його сім’єю.
Тож я вирішила орендувати квартиру.
– Ти мусиш нас зрозуміти, – говорила мама.
Тоді я вирішила запропонувати братові свою частину квартири, яку нам залишив тато. Невістка от-от народить третю дитину. Та брат сказав, що в них немає коштів її відкупити. Я ж запропонувала йому продати батькову квартиру, а гроші поділити порівну. Брат кричав, ніби я хочу залишити їх без даху над головою. Мама ж просить, щоб я не спішила продавати житло. Схоже, всім байдуже на мене, і я повинна сама вирішувати власні проблеми. Як мені бути?