Анастасія з Іваном все життя жили бідно. Жінка вже втратила надію на щасливе, заможне життя. Колись вона, молода та закохана, мріяла про їхнє світле майбутнє. Але життя склалося не так, як вона собі його уявляла. Іван важко працював, а заробляв мало. А тут ще й вагітність дружини. Три сини народилися один за одним. Анастасія довгий час ніде не працювала. На одну чоловікову зарплату особливо не розженешся. Діти ростуть, їм потрібен одяг, взуття.
Вся їхня зарплата йде на продукти. А ще ж комунальні та інші потреби. Дванадцять років такого життя позначилося на їх сім’ї. Іван почав випивати. Хоч і всю зарплату приносив у дім. Але кожен день приходить на підпитку. Від подібного життя в Анастасії почали опускатися руки. Одного разу чоловік прийшов додому п’яний. В руках у нього була недопита пляшка горілки. Настя не витримала, вирвала її з рук чоловіка та випила. З того часу вона почала пити.
Через певний час вона відчула, що їй стало легше. Всі проблеми ніби відступили. Аж повеселішала. З того моменту вона мало не щодня чекала, поки чоловік принесе випити. Так вони стали пити разом.
Анастасія забула про своїх дітей. Люди в селі дивувалися, як горілка може поміняти людину. А згодом хлопчики ходили по селі та просили їсти. Одного разу сусідка не витримала та сказала:
– Настю, ти б краще їх віддала в дитячий будинок, аніж вони мають голодні ходити. Скільки можна – пити та не думати про власних дітей?
Анастасія добре запам’ятала слова сусідки. Думка про це не давала їй спокою. Було б добре, діти не плуталися в них під ногами. Через певний час Анастасія та Іван таки написали відмову від дітей. Відтак хлопці опинилися в дитячому будинку. Вони плакали, чекали маму з татом, але по них ніхто не приходив. Анастасія з Іваном навіть не згадували про синів.
Так пройшов не один рік. Хлопці один за одним пішли з дитячого будинку. Отримали маленькі однокімнатні квартири. Але хоча б було де жити. Кожен знайшов собі роботу. Вони завжди підтримували один одного. Про батьків не говорили, але все одно хотіли їх бачити та запитати, чому ж ті так з ними вчинили.
Якось вони зібралися разом і пішли в дім, де раніше жили. Дорогою зустріли маму, яка ледь тримаючись на ногах, ішла додому. Вона пройшла повз них, навіть не глянувши на синів.
– Мамо, це ми, твої діти…Мамо…
Вона дивилася на них нетямущими очима. А потім вона обернулася та глянула на дітей. Впізнала.
Анастасія почала плакати та благала пробачити її. Але хіба таке можна пробачити? Сини стояли та не знали, що відповісти. А потім вирішили – яка б не була, а вона їхня рідна матір.