Марії до останнього здавалося, що кожного дня вона проживає одне і теж. Як дежавю. Вона наперед знала, яким буде її день. Встати зранку швидше всіх, приготувати сніданок, одягнути внуків до школи, а потім ще й за всіх прибрати. Пізніше стрімголов бігти на роботу. В обід їй потрібно було забирати зі школи дітей сина, нагодувати їх та швидко повертатися на роботу.
Ввечері те саме. Забігти в магазин по продукти, приготувати вечерю, зробити з онуками домашнє завдання, попрасувати одяг. І коли нарешті всі члени її родини спокійно спали у своїх ліжках, Марія мила посуд та прибирала.
Робота, дім, робота. Нічого нового. Її життя було сірим та буденним, в ньому не було місця відпочинку чи допомозі від ближніх. Так тривало з року в рік. Марія відчувала себе прибиральницею, нянею та кухаркою.
Якось жінка прокинулася зранку та замість того, щоб приготувати сніданок, вона одяглася та пішла. Ні, цього разу не на роботу. Вона вирішила прогулятися парком. Вперше за 27 років такого життя. На вулиці було холодно. І хоч світило сонце, воно вже не гріло, як раніше. З дерев повільно падало листя. В небі кружляли птахи. Марія відчула якесь незрозуміле полегшення на душі, їй хотілося якомога довше проживати цей момент.
Вона не пам’ятала, скільки часу була в парку. Першим подзвонив її чоловік. Згодом пролунав дзвінок від сина. Той питав, чому його діти голодні та не в школі. Після сина дзвонили з роботи. Згодом ще хтось…Але це не мало жодного значення. Чи не вперше за стільки часу Марія вирішила – пора жити для себе.
Минув час, знову настала осінь. Листочки падали з дерев, неспішно кружляючи в повітрі. Марія знову сиділа на лаві, насолоджуючись осінню. Непомітно до неї підійшов Василь Михайлович з великим букетом квітів.
“Троянди…Як завжди, мої улюблені”, – подумала про себе жінка.
– Марічко, сьогодні йдемо в ресторан. Хочу порадувати тебе чимось новим, – ласкаво мовив чоловік.
Жінка не пригадає, коли востаннє готувала щось вдома та стояла біля плити. У них з Василем були свої традиції. Зранку чоловік заварював запашну каву, а Марія пекла млинці. На обід ходили в кафе, а ввечері замовляти доставку їжі. Щотижня обов’язково була присутня розважальна програма: похід у кіно чи театр, а після – прогулянка нічним містом.
Марія не могла повірити, що це її теперішнє життя. Найбільше вона боялася, що все виявиться сном і їй знову доведеться готувати, прати та прасувати. Коханий чоловік поруч, час на себе, відпочинок. Про таке життя можна було лише мріяти. Ще недавно вона й мріяти не могла про таке розкішне життя. Виглядала жінка просто розкішно, а головне – була щасливою. “Мої роки – моє багатство”, – відповідала вона, коли хтось запитував про її вік. Ніхто повірити не міг, що їй 51 рік.
А що б було, якби одного дня вона таки не наважилася покласти край сірому та одноманітному життю?