Я народилась на Закарпатті, мої батьки жили з дідусем тав бабусею по маминій лінії. У мене було чудове дитинство, проте потім сталось горе – не стало бабусі. Нам всім було важко прощатися з нею, проте найважче було дідусеві. Він і ввів традицію вечеряти разом і згадувати щось про неї.
Найкращі моменти мого дитинства пов’язані з дідом Захаром. Він вчив мене кататися на велосипеді, захищатися від хуліганів хлопчиків, ловити рибу, навчав пісень та коломийок, ми разом варили варення та збирали ягоди. Протез найбільш пам’ятними були для мене осінні вечори, коли ми з дідусем накидали ковдри на спинки й дивилися, як сонце котиться за обрій, тоді він розповідав мені історії зі свого життя.
В один день все обірвалось. Тоді дідусь погано себе почував й залишився в себе у літній кухні (там він жив), на вечерю не прийшов. Я змогла з’їсти кілька шматків приготовленої мамою ввечері, а після цього батько попросив мене піти у свою кімнату, мов їм потрібно поговорити про щось доросле.
Я ніколи не бачила у свого тата такого погляду, він був розлюченим. Я відчувала, що трапиться щось жахливе, тому залишилась стояти за дверима.
– Марто, я втомився мовчати й удавати, що все добре. У мене є інша жінка, ми почали зустрічатися ще рік тому, я щиро кохаю її та не уявляю свого життя без неї, а між нами все минуло. Відтепер вона житиме у цьому домі, а тобі потрібно скласти речі й піти.
Я не могла повірити у те, що чула. Тато не просто проміняв маму на іншу жінку, а ще й виганяє її. У той же момент я почула голосне ридання мами, вона кинулась з кухні й побігла у їхню кімнату збирати речі…
Я теж хотіла плакати й пробігла до дідуся…
Почувши це, він насупився й відправився зі мною додому, йшов він прямо до спальні, де, ридаючи, мама складала свої речі.
– Марто, зупинися, це твій дім. І це дім моєї онучки – голосно промовив дід Захар – А ти… – обернувся він до тата – Ось ти збирай свої речі і йди жити до своєї жінки, або на вулицю, мені вже все одно!
– Ох, що придумав стариган! Я житиму тут з Ритою і крапка. А ти, якщо тобі вони так подобаються, то йди за ними!
Я вперше бачила дідуся таким розлюченим, він схопив батька за руки й викинув його за двері, зачинивши їх за собою.
– Марто, навіть не думай йти. Це твій дім. Ти мені, як рідна донечка і свою онучку я точно нікуди не відпущу. А цей пройдисвіт хай сам шукає собі нове помешкання, він мені тепер чужий.
Після того вечора мій батько зник, люди у селі подейкували, що вони з коханкою переїхали закордон, та його життям я теж не цікавилась.
Звісно, я могла б розповісти, що, коли тато пішов, то нам стало важко, проте це буде брехнею. У нас з мамою було надійне чоловіче плече, на яке ми могли опертися. Він чудово виховував мене, я знала, що потрібно робити і як, і при цьому могла висловлювати власну думку.
Перед 24 лютим я збиралась їхати до подруги у Маріуп0ль, проте дідусь мені не дозволив, я дуже на нього образилась, влаштовувала істерики, плакала, проте зараз розумію, що він врятував мені життя, адже подруга ледь вибралась з того п3кла, прилетіло прямо у її будинок…
Недавно дідуся не стало… Я досі не можу повірити, що все склалось так, мені його дуже не вистачає, проте я вірю, що колись ми знову зустрінемось…
Як ви думаєте, чи правильно вчинив батько, вигнавши рідного сина і залишивши невістку?