Я працюю в соціальній службі вже понад двадцять сім років.
На моєму професійному шляху траплялося різне. Але свій перший робочий день я не забуду ніколи.
Мені виповнилося двадцять три роки, коли мене направили на роботу. Тут я працюю й досі. Я звикла до своєї роботи й змінювати місце роботи не хочу.
У перший робочий день моя керівниця покликала мене з собою. Я не розуміла, куди вона мене веде. А дорогою я все зрозуміла. Ми їхали з поліцейськими в машині. Потім машина зупинилася в селі за сорок кілометрів від міста.
Як виявилося, мова ішла про вилучення дітей від матері. Мені це здалося надто жорстоким і не вкладалося в голові. Як взагалі можна забирати дітей від батьків.
Але коли ми опинилися на місці, я змінила свою думку. Ми стояли перед старою похилою хатою з вибитими шибками. Навколо лежало сміття. З хати доносився неприємний запах.
Ми увійшли всередину. На підлозі гралися двоє дівчаток: семи та чотирьох років. А їх мама сиділа за столом з якимись чоловіками та пила. При цьому вона була при надії.
Посеред кімнати валялися пляшки від горілки. Моя керівниця підійшла ближче до мами дівчаток та покликала її до себе. Вона показала їй рішення суду про позбавлення жінки батьківських прав.
Жінка й оком не підвела, а тільки мовила:
– І добре. Погодуйте їх, а то вони ще як вчора їли.
Дівчатка плакали та кликали маму:
– Матусю, мамо. Не забирайте нас. Ми любимо нашу маму.