Коли мені було шість років, чомусь саме цей вік я запам’ятав на все життя, я майже весь час проводив зі своїм батьком, бо мама тоді працювала, а він ні. Я пам’ятаю як він постійно кричав на мене, скаржився на те, що я його не слухаю, казав мені, аби я був спокійним, не кричав, не бігав, не грався. Іноді він навіть міг підіймати на мене руку, від чого я ще дужче не хотів його слухати. Я завжди чекав поки мама повернеться з роботи.
Одного разу, мама гралася зі мною, але з часом помітила, що батька вже кілька годин немає, а він просто пішов у магазин. Вона довго телефонувала йому, але він не брав слухавку, а потім по її виразу обличчя я зрозумів, що тато забрав з собою всі цінні речі з нашого дому. Вже пізніше мама пояснила мені, що він нас покинув.
Я все життя намагався бути хорошим сином, добре навчався, був відмінником, вступив до вищого навчального закладу, мав завжди стипендії, брав участь в олімпіадах, конкурсах, наукових конференціях.
Мама гордилася мною, а ще більше вона була щаслива, коли я одружився з прекрасною дівчиною й у нас народилося двоє дітей. Онуків бавити – найкраще заняття. Та, на жаль, життя не завжди таке яскраве, адже серце моєї мами зупинилося минулого року. Вона завжди мала проблеми з ним, а через усі ці події у нашій країні, її хвороби лише загострювалися.
Мені було важко впоратися з втратою мами, але я вчився жити далі, хоча дуже сумував за нею, як і мої діти та моя дружина. Я вдячний їй за все, що зробила для мене, за те, що залишила у спадок дім, на який заробляла усе життя, за те, що завжди була поруч.
З часом я зміг оговтатися й зрозуміти, що потрібно жити далі. Як ось, нещодавно до мене у двері постукав чоловік, звісно ж я впізнав у ньому свого тата. Він сказав, що йому ніде жити й попросив, щоб я його прийняв його. Але я відмовив, бо не хотів бачити цю людину більше. Мене виростила мама, а йому я сказав, щоб більше на порозі мого дому не з’являвся.