– Купи собі сучасний телефон, – Олена подивилася на свого колегу, який писав повідомлення дружині на старому телефоні з кнопками та чорно-білим дисплеєм, – ми живемо у двадцять першому столітті, а ти все ще користуєшся цим мобільним. Невже тобі не соромно?
– Чому мені має бути соромно? – здивовано запитав Іван. – Я можу з нього дзвонити, надсилати повідомлення. А для доступу в Інтернет в мене є комп’ютер.
– Зараз можна купити сучасний телефон майже за безцінь, – наполягала Олена, – з твоєю зарплатою це не проблема. Куди ти витрачаєш свої гроші? Я бачила твою дружину, вона одягається скромно, без прикрас, а дітей у вас немає…
– Як ми витрачаємо зароблені гроші – це наша справа, – роздратовано відповів Іван, Я ж не вимагаю, щоб ти переді мною звітувала. Тож не лізь не у своє діло!
Іван втупився в телефон, давши зрозуміти, що він не має наміру продовжувати розмову. Олена пирхнула і повернулася на своє робоче місце, встигнувши дорогою залучити до розмови ще двох колег.
Іван відчув на собі їх погляди та зрозумів, що знову став предметом обговорення.
Що ж, у цьому не було нічого нового. Які тільки чутки про нього не ходили! Одні стверджували, що він просадив усі свої гроші на азартні ігри та має чималі борги.
Зовсім недавно з’явилася нова версія, що він має трьох позашлюбних дітей і витрачає майже всю свою зарплату на їх утримання.
І тепер Івану було цікаво дізнатися, у кого з його колег така багата уява. Він хотів би поговорити з ними й почути, з якого дива вони приписали йому трьох дітей.
Одного разу навіть начальник делікатно поцікавився, чи все гаразд у його родині.
– Просто дайте мені знати, якщо я можу чимось допомогти, – висловив занепокоєння Олег Миколайович.
– Все добре, – впевнено відповів Іван. Щодо грошей… Скажу по секрету – ми з Мариною серйозно задумуємось про дітей.
– Приємно чути, – кивнув начальник, – але, чесно кажучи, це нічого не пояснює.
– Річ у тому, що ми хочемо дещо придбати. Скажімо так, для нашої майбутньої дитини, – відповів Іван.
– То чому б тобі просто не сказати про це прямо? – засміявся начальник. – А то ходять чутки різні…
– Ви чудово знаєте, яка в мене рідня, – скривився Іван, згадуючи своє нещасливе дитинство, – тільки вони дізнаються, що в мене є гроші, то прибіжать і почнуть випрошувати. Хіба воно мені треба?
– Гаразд, я розумію, – сказав начальник, – але пам’ятай, якщо тобі коли-небудь знадобиться допомога, не соромся просити!
Іван не розповів усієї правди. Вони з дружиною планували купити будинок, але хотіли зробити це за кордоном. Там, де завжди тепло, де на вулицях чисто і затишно, де в межах міста немає заводів, а отже, немає забруднення. Там, де живуть ввічливі люди, які поважають приватність інших.
Це була спільна мрія Івана та Марини, яку виховували ще суворіше, аніж Івана.
Десять років вони старанно працювали, відкладаючи кожну копійку, щоб здійснити свою мрію. І тепер вони були ближче, ніж будь-коли, до її здійснення.
Їхній новий будинок у чарівному європейському містечку з нетерпінням чекав на своїх нових господарів. Залишалося тільки з’їхати з орендованої квартири та з усіма попрощатися. Іван вже уявляв заздрісні обличчя своїх колишніх колег, які вигадували про нього всілякі нісенітниці.
– Я сьогодні написала заяву на звільнення, – посміхнулася Марина, сідаючи на диван поруч із чоловіком, – навіть не доведеться відпрацьовувати. Вже й речі почала потроху збирати.
– Чудово, – Іван міцно обійняв дружину, – не можу повірити, що скоро ми звідси поїдемо. А знаєш, я, мабуть, обміняю наші квитки. Чому б нам не полетіти швидше?
– Безумовно. Хоч завтра.
Завдяки наполегливій праці їхня мрія стала реальністю. Ні Іван, ні Марина ніколи не шкодували про своє рішення. Вони обов’язково будуть щасливими та стануть батьками. Все попереду. Головне, діяти та не зважати на думку інших.