Мій найкращий друг молодості дуже змінився, коли вийшов на пенсію. Він проживав зі мною роки на заводі, працюючи без кінця, світу білого не бачив, усю сім’ю на собі тягнув, дітей намагався влаштувати. А потім раптово розлучився, продав батьківський будинок, який використовували як дачу, і рвонув за кордон. Він став активно вести соціальні мережі, часто оновлювати новими знімками з геолокаціями. Європою подорожує, в Америці бував, востаннє постив фото з Туреччини.
Я дивувався – невже йому з продажу будинку вистачає на всі ці подорожі? Запитав між іншим, коли по відеозв’язку з ним говорили, і він сказав, що ні, звісно, не вистачає, але діти йому допомагають і самі гроші надсилають, щоб він міг продовжувати насолоджуватися старістю. Він не особливо вибагливий, шукає житло через волонтерів або зупиняється в дешевих хостелах, подекуди й на пляжі заночувати може, але загалом додому повертатися не планує.
Хотілося б і мені так кудись поїхати. Нехай не в довгу подорож, але на кілька тижнів. Адже я ніколи не був за кордоном. Тільки чужі фото й бачив. Моїм дітям більше пощастило, вони за гарячими путівками подекуди бували. Щоправда, коли я прийшов із таким проханням сам, запитуючи, скільки коштуватиме і чи можу я поїхати один, донька розсміялася.
– Тату, ну ти чого, яка путівка? – вона вважала мій жарт сміховинним. – А хто Івана та Іру до школи водитиме? Вони поки що не можуть самі. Та й як ти, такий старий, кудись поїдеш? А раптом тобі там погано стане? Ти мови не знаєш, нічого, тож не вигадуй.
Вона і зятю мою ідею розповіла, щоб вони разом потім наді мною насміхалися. А мені от не смішно. Хочу поїхати куди-небудь. Теж можу продати квартиру – у дітей своє житло є по сусідству. А тоді поїду, куди очі дивляться, раз ніхто допомагати не хоче. Ось донька із зятем посміються, коли стануть дзвонити в квартиру поверхом вище з проханням відвести або забрати звідки-небудь онуків, а відчинять їм інші люди!