Зі своїм чоловіком я прожила у шлюбі тринадцять років. Народила від нього доньку. Спочатку все було добре, між нами панували турбота та взаєморозуміння. А потім у нас почалися постійні сварки та непорозуміння. Чому? І досі не знаю, що між нами трапилося.
Ми майже щодня сварилися. Чоловік до всього прискіпувався. Мене ж це дуже в ньому дратувало. Було достатньо зовсім трішки, щоб між нами виникла сварка на рівному місці.
Все-таки подібне життя допекло мені. Та й чоловікові, схоже, це також неабияк набридло. Спочатку ми роз’їхалися, а потім поговорили та подали на розлучення.
Обоє дійшли згоди, що так буде краще. Мені здавалося, це питання було закритим. Чоловік повернувся жити до своїх батьків, а я залишилася з донькою на квартирі.
Минуло два роки. Я познайомилася з хорошим чоловіком і хотіла пов’язати з ним своє життя.
Але несподівано колишній об’явився в моєму житті. Почав кричати, що не допустить, щоб я жила з іншим. Як це я наважилася привести в його помешкання іншого? Він цього не потерпить.
Чоловік поставив мені умову: якщо я хочу жити в його квартирі – то тільки з дочкою. Або я звільняю його квартиру і тоді роблю, що хочу.
Я була дуже здивована. Не думала, що все так може обернутися. Адже досі в колишнього не було до мене жодних претензій.
Тепер навіть не знаю, що мені робити. Самій жити не хочеться, але й іти немає куди. В мене на руках дитина. Не хочу, щоб вона залишилася без даху над головою через мене. Впевнена, якщо я не послухаю колишнього, він не зверне увагу на доньку, а зробить по-своєму.
Тож довелося поки що відкласти з переїздом. Ми бачимося за межами квартири. А далі побачу, що робити. Так колишній не зможе вказувати, як мені жити.