Моя мама з заможної родини, тому її у спадок перейшло керівництво відомою фабрикою. Вона не була її власником, проте з дитинства знала, що таке керувати й бути лідером. Звісно, на сім’ї це також відбивалось, я також була її «працівником», який мусить виконувати всі вказівки та накази.
Час збіг швидко, я виросла і поїхала навчатися в університет. Скажу чесно, що роки вдалині від мами були найкращим часом, проте після одруження ми з чоловіком прийняли рішення повернутися до неї додому, адже хотіли відкласти на власне житло, а вона жила сама у великій трикімнатній квартирі. Звісно, я вже тоді й забула, яким садистом може бути мама, але все стало набагато гірше, коли вона пішла на пенсію.
На той момент, ми з чоловіком жили з нею 12 років і мали десятирічну доньку. Склалось так, що мого чоловіка вона поважала, а ми з донькою стали прислужницями. Чому вона так не ставилась до мого чоловіка? Тому що вважала, що він наді мною та донькою головний, себто у нашій сім’ї.
Останнім часом найбільше діставалось нашій доньці, Марійці, яка почала попадати під гарячу руку бабусі. А все тому, що вона не мала відмінних оцінок. Вона добре навчилась, вчителі її хвалили, проте не була «настільки обдарованою», як хотіла її бабуся. Дійшло до того, що дитина почала плакати й відмовлятися йти додому, коли її ставили «9».
Коли бабуся сідає вчити з Марійкою уроки, то я все частіше чую, як вона докоряє моїй дитині, що та схожа на маму, мов краще б у тата пішла, то більше б з неї користі було. Але це ще не найгірше. Буває так, що мама вичитує мене, як маленьку двієчницю і все це у присутності дитини! То як же вона мене поважатиме після цього?
Проте тільки у нашому домі з’являються гості, то лідер перетворюється у стареньку миленьку бабусю, яка нікому і слова злого не скаже. Пригощає всіх своїм фірмовим печивом, скаржиться на болі у ногах та доньку, яка виросла вся у батька (=поганою). Після того, як мама всім кому можливо, розповідала, яка я погана, я зовсім припинила запрошувати гостів додому. Тепер до нас приходять лише її, але картина не змінюється.
Щороку, я чекаю, як Божого благословіння, настання літа. Тоді мама відправляється жити на дачу і приїздить додому у рідкісних випадках. Я тоді починаю цвісти, адже нарешті стаю єдиною господаркою, останні два роки й Марійка почала видихати з полегшенням, коли за бабою закривалися двері.
Я не один раз говорила з чоловіком про те, що більше не можу так жити, що пора з’їжджати, навіть на орендовану квартиру, але він проти. Останнім часом він вже і відкладати на власну не хочу, мов чим погано жити з мамою? Невже він не бачить, що ми з донькою мучимось? Але звідки йому знати, якщо мама його поважає?
З мамою я також пробувала говорити, пояснювала, що її критика часто недоречна і необґрунтована, проте на мене тоді виливалися тони бруду після якої мені здавалось, що й жити не хочеться.
Недавно я запропонувала мамі розміняти її трикімнатну на однокімнатну та двокімнатну квартиру з доплатою. У нас з чоловіком, як і у мами лежали відкладені гроші, проте вони на мене лише зірвалися, ніби я запропонувала щось немислиме
Зараз мені 33 роки. Я досі під «маминим контролем», яка не втомлюється мені нагадувати, яка я нікудишня господиня/працівниця/матір/дружина. Я більше не можу дити з такою напругою. Всі друзів помітили, що я стала сама не своя. Недавно була зустріч в університеті, то вони у мене всі запитували, чи я не хворію, адже виглядає надто втомлено, а з усміхненої дівчинки залишилися лише зморшки біля кутиків губ.
Я не знаю, як мені бути і як вийти з цієї складної ситуації, тому що чоловік та мама не чують мене. Вони закривають очі на мої та доньчині страждання, тому що їм комфортно. А як нам бути? Надіятися, що одного дня чоловік чи мама змінять своє рішення?