Я відправила свою маму у будинок для літніх людей, проте мені соромно у цьому зізнатися іншим людям, адже всі навколо говорять, що так вчиняють тільки ті діти, яким непотрібна та неважлива їхня родина. Проте так говорити не варто, коли ви не знаєте всієї ситуації. У нас склалось так, що через життя з мамою я почала боятися за власне.
Часто, коли я поверталась додому, то знаходила двері квартири відкрити, а увімкнуту воду, яка вже починала литися на підлогу та топити сусідів. Двічі я заставала відкриті конфорки з газом. Пощастило, що мене тоді раніше додому відпустили і я нікуди не заходила по дорозі…
З кожним днем мама ставала все віддаленішою від світу. Вона забувала те, що знала роками та найгірше це те, що це могло стати її кінцем.
А одного разу прийшовши додому і вкотре виключивши воду, я виявила, що її ніде немає. Мене охопив справжній жах від того, що вона кудись пішла, вже не факт, що вона пригадає дорогу додому. Через сусідів я таки змогла знайти її на сусідній вулиці. Ох і сварилась я тоді на неї, а потім і замовкла, адже по її очах було очевидно, що вона не впізнає мене і не розуміє, чому на неї кричать.
Моїй мамі 70 років й інколи вона досить адекватна жінка з якою можна поговорити, проте все частіше вона робить щось таке, що мені хочеться кричати у всі служби допомоги й битися головою об стінки. Я перестала нормально спати від думок про те, що може статися. На роботі я постійно стресую, адже не знаю, що відбувається вдома. Я навіть особисте життя влаштувати не можу, бо всі мої думки зайняті нею.
У вечір перед тим, як я наважилась прийняти рішення відвезти маму туди, вона викинула всі подушки, постільну білизну та, навіть, мікрохвильовку, з вікна 3 поверху. Коли я у неї запитала, чому вона так вчинила, то вона махала головою, як дитина, мов такого не було. Всю ніч мене не полишали думки, що наступного разу під вікном я можу знайти їй.
Я щиро не хотіла відвозити маму туди. Навіть після того, як вже домовилась і зібрала речі, мені було погано від думки про те, що вона тепер буде далеко, проте це було єдиним розв’язанням проблеми.
Після того, як вона опинилась під постійним наглядом, я почала спокійно дихати. Я щотижня відвідую її на вихідних і помітила, що вона знайшла там друзів, лікарі дають її ліки, завдяки яким її приступи зменшилися. Вона зовсім не ображається на мене, проте я все одно відчуваю себе винною і мені соромно комусь зізнатися, що я її сама туди завезла.
Я впевнена, що серед читачів цієї історії теж знайдуться ті, хто скаже, що вигадали б інші варіанти розв’язання проблеми, але не віддали б маму. Але, скажу чесно, я втомилась жити постійними тривогами, я нарешті відчула, що можу дихати, тому я не планую її забирати, але буду відвідувати та привозити все необхідне завжди.
Що ви думаєте про цю ситуацію? Як би вчинили на місці дівчини?