Два роки тому моя єдина дочка Олена вийшла заміж. Зі своїм нареченим вона познайомилася ще на другому курсі університету. Він старший від неї на три роки, але тільки вони сходили на перше побачення, відтоді Олена з Тарасом завжди разом. Хоч перший час моя дочка говорила, що поки вона навчається, їй не потрібні стосунки. Але згодом мій майбутній зять все-таки зміг заполонити її серце. Досі пригадую, як гарно він добивався її уваги. Це така рідкість в наш час. Він виявився тим, хто не збирався здаватися після першого “ні”.
Спочатку Тарас залишав подарунки під дверима її кімнати в гуртожитку. Потім зустрічав доньку після пар з квітами або чимось солоденьким. І врешті-решт Олена погодилася сходити на побачення з Тарасом. Так вони й почали зустрічатися. Коли донька була на четвертому курсі, Тарас знайшов роботу та запропонував Олені орендувати квартиру. А коли моя дочка закінчила університет, він зробив їй пропозицію. Ми з чоловіком не були проти вибору нашої дитини, головне, щоб вона була щасливою. Він сподобався мені одразу. Милий та вихований хлопець, а ще дуже уважний до Олени. Та й моя дочка також сподобалася батькам Тараса. Що нечасто зустрінеш.
Тож коли діти після навчання повідомили нам про весілля, ми тільки зраділи. Адже вони були разом не один рік, я вже й стала переживати, чого вони не створюють сім’ї. Тому коли дочка приїхала додому та почала хизуватися колечком, я не могла натішитися.
Тоді ми почали обговорювати, яким має бути майбутнє весілля наших дітей. Але дочка ошелешила нас, коли повідомила, що вони з Тарасом не планують робити гучного святкування. Хочуть розписатися, взяти шлюб і просто посидіти в колі найближчих людей. Я, звісно, була проти. Адже, як і будь-яка мати, я мріяла, щоб моя дочка мала найкраще свято, про яке колись можна буде розповісти дітям. Та й хотілося доказати всім родичам, що ми в змозі організувати пишне весілля. Я так хотіла, щоб Олена мала те, чого не вистачало мені. Але після слів дочки, я її підтримала.
Вони з Тарасом від початку спільного життя на орендованій квартирі намагалися працювати та відкладати кошти на власне житло. Тому й вирішили, що гучне святкування не принесе особисто їм жодної користі. Тільки одні витрати…
Тим більше Олена нагадала мені, що ми з нашою ріднею не в таких і хороших стосунках, як здається на перший погляд. Вони ніколи не запрошують нас до себе, не вітають нашу сім’ю зі святами, а хіба чекають нагоди, щоб прийти до нас та добряче наїстися. Досі пам’ятаю той момент, коли на день народження мого чоловіка ми запросили тільки рідню. І уявіть наші емоції, коли серед конвертів був один порожній без підпису. Для чого взагалі таке робити. Краще просто не прийти та й по всьому.
І я цілком погодилася з дочкою. Яка різниця, що подумають родичі, коли мої діти будуть в цей день тільки з найріднішими та згодом на зекономлені кошти зможуть зробити внесок у купівлю власного житла. Єдине, мені було ніяково повідомляти своїх сестер про те, що ми не плануємо робити велике свято, тому вони не отримають запрошення. Звісно, після цього чимало нашої рідні перестали з нами спілкуватися. Але хіба це важливо, якщо це вибір дітей. І ми не зобов’язані бути для всіх хорошими. Чи не так?