Завдяки впертості та рішучості моїх рідних народилася моя донечка.
Сталося все просто, ніби в серіалі. Ще в школі я почала зустрічатися з хлопцем. Він навчався в паралельному класі. Ми разом ходили на один гурток, а згодом удвох їздили на шкільні змагання. Через постійне спільне проведення часу ми закохалися одне в одного. Леонід був спокійний та добрий. Але в одинадцятому класі я завагітніла. Для мене це було найгіршим, що могло тільки бути. Найважче було розповісти про все мамі. Моя знайома порадила зробити аборт. Порадила лікаря, який за гроші мав все зробити так, щоб про це ніхто не дізнався. Для мене це був єдиний вихід. Гроші попросила у свого хлопця Леоніда. Але він був проти, а коли я сказала, що все одно це зроблю, він змирився.
Але Леонід розповів про все своїм батькам, а ті своєю чергою розказали моїй мамі. Одного дня я прийшла додому. Там на мене чекали батьки. Вони стали відмовляти мене. Але я не хотіла їх слухати, будь-що мала на меті позбутися дитини.
Моя мама плакала, а батьки хлопця тільки розводили руками, обіцяли допомагати з дитиною, намагалися підкупити мене квартирою. Мені було байдуже на всі вмовляння. Я пішла у свою кімнату і не хотіла нікого слухати. А потім я почула розмову наших батьків:
– Не знаю, як її переконати. Якщо вже так, то хоча б потрібно знайти для неї хорошого лікаря. Я такого знаю, – говорила мама Леоніда.
– Вона вже, мабуть, спить. Завтра їй про все розкажемо.
Я вдала, що нічого не чула. На ранок батьки почали збирати мої речі. Сказали, що ми поїдемо в інше місто, щоб у нашому було менше розмов. Я нічого не підозрювала, сіла в автомобіль, і ми поїхали. Дорогою тато Леоніда сказав, що нам треба заїхати в одне село дещо забрати.
А далі все було ніби уві сні. Мене привезли на дачу за містом та сказали, що тепер я тут житиму. Мама забрала в мене телефон. Батьки мого хлопця були пенсіонерами, тож вони вирішили залишитися тут зі мною. Я не могла зробити жодного кроку без їх відома. За мною стежили, щоб я нічого не зробила. Я кричала, просила відпустити, але мене ніхто не чув. Батьки розводили руками, заспокоювали та просили не нервуватися.
Так минула моя вагітність. Народжувати я їхала прямо з дачі. Мало не народила дорогою в пологовий. Я досі згадую момент, коли мені в руки дали немовля. Воно було все червоне. Це була дівчинка. Вона жалісно плакала та тягнула до мене свої руки. Я взяла її на руки, і з моїх очей потекли сльози. Мені враз стало соромно. Як це я могла не хотіти появи цієї дівчинки?
Після лікарні я повернулася додому. Леонід зробив мені пропозицію, і ми стали жити в моїх батьків. Зараз, дивлячись на свою донечку, я дякую чоловікові та нашим батькам за те, що не дали мені зробити аборт. Вони втримали мене від найбільшої помилки в моєму житті. Я б певно шкодувала про це все своє життя.
Зараз я належу до групи жінок-волонтерів, які рано завагітніли та потребують допомоги. На власному прикладі я показую, що кожна дитинка має право на життя. Навіть якщо вона ще не народилася.
А недавно я знову дізналася про свою вагітність. Вже другий місяць. Леонід дуже зрадів цій звістці. Він запитав, чи потрібно знову телефонувати нашим батькам та говорити, щоб ті готували дачу. Мабуть, ще ні в кого не було такої підтримки, як у мене. Надіюся, цього разу в нас буде синочок.