Кожен навчальний рік у мене починався в іншій школі та в іншому місті. Я могла сказати, що моє безтурботне дитинство закінчилось після того, як мама вирішила, що тепер я буду жити з нею, а не з бабусею. Працює вона ревізором, тому щороку, а то й за меншу кількість часу ми переїжджали і мені постійно доводилося змінювати школу. Звісно, на користь це мені не йшло, а навпаки, проте тоді на мою думку ніхто не зважав…
У 6 класі у мене з’явився молодший брат і тоді я побачила, що мої батьки здатні на любов та тепло. Вони були готові все зробити заради Ігоря, проте тепер я у них стала домашньою помічницею, про мене ніхто не турбувався і не запитував, як справи, всі свої проблеми з того часу я почала вирішувати сама.
Втікаючи від сімейних негараздів і шукаючи тепло, я почала зустрічатися з Миколою ще коли мені було 15, а у 18 ми одружилися. Пожити разом ми не встигли, бо його забрали в армію, а там запропонували далі навчатися на військову справу, він думав відмовитися, але я його підтримала і відправилась з ним у далеке місто, де нам виділили непогану кімнату у гуртожитку, як сімейній парі.
Ні маму, ні тата, не хвилювало, як пройшло моє переселення, чи все у мене добре… Я спочатку сама намагалась їм телефонувати, запитувати, як у них справи, ділитися своїми, але їм це не було цікаво, тому я облишила це. Пощастило, що я зустріла такого доброго, турботливого та люблячого чоловіка, бо не знаю, що зі мною могло б бути зараз.
Через 5 років ми з чоловіком змогли назбирати грошей і придбати власне житло, а на наступний день, після новосілля, мені зателефонував брат, якого я не чула всі ці роки…
Брат повідомив, що у нашої мами стався інсульт й тепер за нею потрібен догляд, тому я повинна повернутися додому і займатися цим. Я була шокована. Ці люди не згадували про мене 5 років, не знали, чи я жива, як і не знають, що зараз під своїм серцем я ношу нове життя і я тепер маю розкроїти своє життя?
Я спочатку хотіла просто покласти слухавку, але не змогли… Вони ж моя сім’я. На вихідних відправилися до них у гості, купили багато гостинців, забрали зі своїх збережень останні гроші, щоб хоч якось їм допомогти…
Брат та батько не стали зі мною навіть говорити, мовчки, показали на двері, де лежала мама. Я зайшла туди й вона з порогу почала казати, яка я невдячна і погана донька. Вона бачила, що я вагітна, на 8 місяці, і все одно не припиняла кричати та принижувати мене. Ми з чоловіком залишили гроші та гостинці га столі у мами та пішли геть.
Після такої зустрічі я ще довго не могла прийти в себе, чоловік мене ледь заспокоїв. Ці люди зараз чужі для мене, вони не згадували про мене, коли жили добре і не згадають знову, то чому я маю думати про них?