Уже десять років минуло, як я переїхав до Німеччини. В один момент фірма запропонувала мені стати керівником у їхній філії закордоном я й погодився, забрав дружину і ми вирушили у подорож, проте потім вона затягнулась. Зараз у нас уже є син, який ходить тут у школу і в Україну ми навідуємось дуже рідко, оскільки робота не дозволяє.
Проте про рідних ми не забуваємо, завжди надсилаємо гроші моїй мамі, тому що мами дружини не стало кілька років тому. Інколи й сестрі міг допомогти грошима, коли була потреба, адже вони з чоловіком заробляли небагато, а на ноги ставили аж троє дітей.
Після 24 лютого ми з дружиною прийняли рішення повернутися в Україну. Вона мала забрати мою матір, сестру та її дітей до нас у безпечне місце, а я повернувся, щоб відстоювати незалежність своєї Батьківщини.
Приїхавши до мами у село, я остовпів. Мало того, що хатинка розвалювалась і там було дуже недоглянуто, хоча й сестра казала, що вони допомагають мамі, то сама мама сиділа у холодній хаті. Ми почали говорити й вияснилось, що сестра не давала мамі жодних грошей, старенька виживала на пенсію, якої ледь вистачало на комунальні та продукти.
Коли я навідався до сестри, то остовпів друге. Вона змогла розбудувати собі шикарний двоповерховий будинок, купила машину, а ʼїї діти мали найновіші смартфони. Стало очевидно, що все, що я надсилав мамі – вона привласнювала собі. А мама, з доброти, прикривала її, бо я інколи ж і запитував, чи надійшли гроші і як вона її витратить.
Ми з дружиною не змогли терпіти такого нахабства, до себе забрали лише маму. Можливо, з нашого боку було неправильно залишати сестру з дітьми в Україні, але як її пробачити те, що вона робила роками – не знаю.
Як ви ставитесь до такого вчинку рідної людини? Змогли б пробачити?