Моїй Вірочці вже давно не двадцять і навіть не тридцять, але стосунки в нас із нею дуже теплі й довірливі. Вона мені все розповідає, як батькові, я їй зазвичай теж. Так я зазвичай знаю, коли і чим онуки хворіють, коли зять у відпустці і навіть деякі плітки про подруг Віри. Мені-то особливо розповідати нічого, але нещодавно я зустрів одну жінку. Вона не так давно переїхала в будинок по сусідству, і ми познайомилися, поки на пошті стояли в черзі за пенсією. Потім якось разом до бювету ходити стали, в магазин… Думаю, що я їй подобаюся так само, як і вона мені, але оскільки ми поки що цього не обговорювали, Вірі я теж розповідати боявся.
Одного п’ятничного вечора ми з донькою якраз розмовляли телефоном, коли в двері подзвонила Інна – та сама сусідка. Доньці довелося сказати, що зателефоную через п’ять хвилин, але зателефонувати вже не зміг – на мене чекали свіжі гарячі пиріжки і приємна компанія. Посадив я Інну чай пити, базікали про всяке, а телефон я не чув, залишивши в передпокої. Своєю дурістю і глухотою я налякав Віру. Вона вирішила, що трапилося щось зі мною, викликала мені швидку і сама із зятем рвонула в гості.
Ми з Інною так очманілі й сиділи на кухні з пиріжками, коли до нас увірвалася донька з лікарями. Ось тоді мені й справді недобре стало.
– Тату, ти чому так довго не відповідав? Я боялася, що в тебе серце схопило, – лаяла мене згодом Віра, скоса поглядаючи на Інну.
Коли жінка відлучилася до вбиральні, зять із Вірою почали розпитувати, хто це, як давно ми знайомі, навіщо вона принесла пиріжки. Незручно мені було, але довелося зізнатися, що сусідка, з якою я останнім часом спілкуюся.
– Так спілкуєшся, що навіть телефону не чув, – зітхнула Віра, похитуючи головою, але водночас хитро посміхаючись. – Гаразд, вибач, тату, що потурбували і завадили вам “спілкуватися”.
Їй-богу, я ніколи себе таким збентеженим дурнем не відчував. Знову підлітком наче був, а моя власна донька – моїм батьком, який спіймав мене на побаченні.
Інна якраз повернулася на кухню, не випустивши з уваги натякаючий тон Віри. Дітям вона з собою пиріжки склала, а Віра натомість запросила її на сімейну вечерю, щоб “ближче познайомитися”. Інна не була проти. А коли діти поїхали, і ми знову сіли в кухні, видихаючи раптовий візит швидкої, Інна мене за руку взяла, змусивши червоніти ще сильніше.
Тепер-то мені точно доведеться все Вірі доповідати. Вона допитуватиме про кожну дрібницю, і верещатиме в трубку, радіючи моєму роману. А я… А що я? Теж буду радіти.