Мої діти вже виросли й мають свої сім’ї. У старшого Антона вже є донька Злата, а у меншої Вікторії – син Дмитрик.
Син живе поруч, через будинок, з донькою пощастило менше – вона живе за містом. З сином, невісткою та онучкою бачуся часто, а після того, як молодята взяли квартиру в іпотеку й почали понаднормово працювати, то відведення і забирання маленької з дитячого садка впало на мої плечі, проте це не було чимось важким для мене, адже сама була на пенсії, тим паче хотілось допомогти дітям.
Тиждень тому мою донечку забрали у лікарню, вирізали апендицит і сказали, що мусить кілька днів полежати у лікарні, чоловік її у відрядженні й повернутися так швидко не зможе, тому попрохала, щоб я допомогла їм з сином. Звісно, я погодилась, як мама може відмовити доньці у допомозі?
Проте мій син та невістка вважали, що саме так я і повинна була зробити.
– Давайте я візьму Злату з собою. Її буде корисно побути у селі, там і повітря чистіше, і все домашнє, та й братика давно не бачила, будуть гратися з ним – мені здавалось, що вони повинні були зрадіти такому виходу із ситуації.
– Та що ви таке говорите? У вашої Віки там пасіка! А що як якась бджола укусить доньку? У неї ж може бути алергія! – кричала до мене невістка.
Я пообіцяла, що не допущу того, щоб з внучкою щось сталось і вони таки якось нас відпустили.
Все пройшло добре. Через кілька днів Віка повернулась додому, але ми ще погостювали, доки вона зовсім сил не набралась. З онучкою теж все добре, ніхто її тут не кусав, окрім двоюрідного братика (але вона його теж).
Я думала, що син з невісткою будуть раді відпочити трішки від доньки й мене, проте вони були незадоволені всім, що сталось.
– Мамо, наступного разу, коли телефонуватиме Віка – відмовляй у допомозі. Хай сама свої проблеми вирішує! – грізно промовив до мене син.
Від таких слів сльози самі покотилися по моєму обличчю: «Як ти смієш таке говорити? Може Віка мені не така ж рідна, як і ти? Чи може мені лише тобі допомагати?… Якщо її буде потрібна допомога, то я завжди прийду, як і прийшла тобі на допомогу!»
Після цього я цілу ніч не могла заснути, мучили думки про те, як так вийшло, що я виховала сина егоїстом. Чому він думає лише про себе? Віка часто запитує про нього, переймається, передає багато домашнього, а він… Думає, що я у них з невісткою прислуговую і повинна завжди поруч бути. Ніколи й не запитали, чи у мене все добре і як я себе почуваю.
Де ж я помилилась, що таким виховала? І як з цим тепер боротися?