Приїзд до пологового будинку Ольга не пам’ятала. Здивувалась, коли прокинулась і побачила навколо себе білі стіни. Схопилась за живіт й усвідомила, що його вага й постійне биття ніжками зникли. Побачивши, онімілий жах, до пацієнтки підійшла медсестра і розповіла, що пологи вже Ольга відбула й народила чудових здорових дівчаток.
– Зараз ви полежите 10 хвилинок, лікар прийде, перевірить чи все добре і я принесу вам ваших красунь – продовжувала медсестра, але Ольгу це зовсім не цікавило. Вона була рада, що діти народилися здоровими, адже це означало, що вони швидше знайдуть собі батьків, а вони її не потрібні. Куди вона себе подіне з двома доньками? Власного житла не мала, чоловіка також, на чию допомогу її розраховувати? Звісно, вона могла б подати на аліменти на їхнього батька, але ж він зник тільки дізнався про її вагітність…
Коли до палати увійшов Володимир Петрович, то на обличчі жінки читалась німа впевненість. Медсестра повідомила його про рішення, проте він не поспішав розмовляти це, розпитував про стан здоров’я тощо.
– Знаєте, ви дуже красива жінка, але скоро цього не стане. Відчуття провини з’їсть у вас все хороше та красиве. Якби ви не думали, що виходу не має, його завжди можна знайти, давайте з вами разом подумаємо, адже не можна залишати двох здорових дівчаток без такої красивої мами. Які у вас з батьками стосунки?
– Жодних. Вони мене з пелюшок віддали до дитячого будинку, відтоді їх і не знала. Держава виділила мені кімнату у гуртожитку, а я наївна довірилась батьку дівчаток і він її продав, тепер і зовсім без нічого і нікого залишилась. І куди мені далі податися? Та ще і як тягнути на собі двох дівчат?
Володимир Петрович чомусь відразу пригадав свою маму. Останнім часом вона все більше скаржилась на самотність. Ідея про те, щоб допомогти дівчині й підселити її до мами відразу здалась йому геніальною, проте з такою жінкою як вона ще потрібно вміти домовлятися.
– Не хочу їх бачити! Несіть мені листка! Писатиму відмови! – кричала Ольга того вечора, коли медсестра хотіла принести дівчаток на годування. Її було боляче від власного вибору, але здавалось, що іншого виходу не існувало. Всю ніч вона провела у сльозах, а потім, як ангел, до неї прийшов лікар і запропонував їй перший час пожити з його мамою, доки вона все не вирішить. Мама буде рада компанії, тим паче давно мріє поняньчити діток, якщо не власних онуків, то хоча б чужих. Ольга не вміла довіряти людям, втратила цю здатність після всього, що пережила, проте йому хотілось довіритися та віддатися.
З того жахливого дня сповненого болю і надії минуло 5 років. Маленька Віра і Надія бігають навколо мами й бабусі, які накривають стіл і постійно запитують, коли нарешті тато повернеться з роботи. Оля сама своєму щастю не може повірити, адже тоді, мама Вови, Віра Василівна, прийняла її, як рідну, а потім і з сином дружба переросла у справжнє кохання. Те саме, про яке вона мріяла у дитячому садку. Отак доля може повернутися…