Минуло десять років з цих подій, але я досі пам’ятаю все, що відчував тоді. Почалось це з того, що я перебував у відрядженні в іншому місті. Як на зло, мій поїзд затримали й мені довелось затриматися на вокзалі ще на годину. Щоб якось розважити себе я вирішив пройтися по околицях, адже знав, що неподалік можна знайти чимало цікавих речей на «ринку». Здебільшого, люди продавали те, що знайшли у себе непотрібне, або те, що втратило свій сенс.
На цьому ринку можна було знайти, що завгодно і це приваблювало, хоча шумні продавці, які закликали купити їх товар насторожували. Серед них особливо виділявся старенький дідусь, який розклав свій «товар» на маленькій валізі та понуро опустив голову. Чомусь мене потягнуло саме до нього. Серед його товару було чимало військових нагород та армійських «штучок». Ми з ним почали розмовляти і я поцікавився, чи не його це нагороди. Він підняв погляд і скромно промовив: «мої».
Я не встиг висловити питання про те, навіщо він це робить, як він, мов прочитавши мої думки, продовжив: «Не хвилюйтесь я не хворий, просто їсти дуже хочеться, от і опинився тут, щоб якусь копійку заробити. Продавати нагороди не хочеться, але й жебракувати не по-моєму!». Закінчивши це говорити він опустив голову, ховаючи погляд.
Через мить я пішов у супермаркет та придбав там два великих пакети продуктів. Дідусь відмовлявся це брати, соромився, а потім, плакав, потискаючи мені руку і дякуючи. Мені було ніяково від того, що він це робить, адже саме я повинен йому дякувати. Колись він захищав мою Батьківщину й кожного з нас у майбутньому, а зараз всі проходять байдуже повз…