Я ніколи не могла похвалитися щасливою долею. Після навчання одразу вийшла заміж. На той момент я вже носила під серцем нашу доньку Ілону. Власного житла ми не мали, а так хотілося жити окремо від батьків, тому ми орендували кімнату в гуртожитку. Було нелегко жити.
Після появи доньки стало ще важче. Я була в декреті, а зарплати чоловіка ледь вистачало на життя. Згодом трапилася біда. Мій чоловік потрапив в аварію. Коли його не стало, я залишилася сама з дитиною на руках.
Потрібно було годувати, вдягати дитину, ставити її на ноги. Сидіти в декреті більше не можна було, тому я вийшла на роботу. Я увесь день працювала на роботі, а вночі брала додаткові зміни. На вихідних теж не сиділа: підмітала вулиці, пекла на замовлення, доглядала літніх людей. Інколи просто не відчувала ніг, аля розуміла, що не час опускати руки. Я була єдиною годувальницею в сім’ї.
Ілона відвідувала садок, а на вихідних їздила до моїх батьків у село. Добре, хоч вони час від часу пропонували свою допомогу. Я важко працювала, але моя праця таки дала результат. Через п’ять років я придбала квартиру. Моя донька на той час вже ходила до школи. Бачили б ви її очі, коли вона зайшла у власну кімнату. Мабуть, всі мої зусилля того вартували.
Але й тут було не все так просто. Через мою постійну зайнятість я відчувала, що втрачаю доньку. Ми мало гуляли, рідко розмовляли. Всі свої секрети донька воліла розповідати бабусі, а не мені. Щоб хоч якось виправити ситуацію, я купляла їй одяг, косметику, робила дорогі подарунки. У неї було все найкраще: гаджети, власні кошти, модний одяг. Я оплатила навчання доньки в університеті, тож їй не потрібно було особливо докладати зусиль. Надіялась, це покращить наші стосунки.
Після навчання Ілона влаштувалася бухгалтером на престижну фірму. Там вона і зустріла свого майбутнього чоловіка.
Я добре розуміла, що дітям потрібен власний куточок. Мої свекор та свекруха давно померли, а окрім мого покійного чоловіка в них нікого не було, тож я вирішила продати їх будинок та придбати доньці двокімнатну квартиру.
А цього року захворів мій батько. Він не міг себе обходити, через це я забрала його до себе. Будинок своїх батьків вирішила не продавати, буде нам за дачу. Я щороку саджала там картоплю, огірки та цибулю. На осінь маю все своє, домашнє. Та й дітям є чим допомогти, а то останнім часом щось у них не ладиться.
На роботі у зятя почалися труднощі, його звільнили. Дочка моя нещодавно народила. Увесь час вона проводить з онуком. Я також, чим можу, допомагаю.
Нещодавно я прийшла до дочки, і мене дуже здивувала розмова з нею.
– Мамо, а чого б тоді разом з дідусем не переїхати в село. Там город, власне подвір’я, свіже повітря. Можна корову завести. Твою та нашу квартири можна буде продати, натомість ми придбаємо собі будинок. Скільки можна тіснитися?
Я сиділа та дивилася на доньку. Коли вона встигла стати такою егоїсткою? Вона жодного разу не сказала мені “дякую”, а тепер ще й хоче вигнати мене з власного дому?
– Посоромилась би! – сказала я, після чого встала та пішла.
Ми вже два тижні не розмовляємо. Чесно сказати, дуже сумую за дітьми та онуком. Донька телефонувала вчора, просила вибачення. А я не знаю, як мені бути. Ілона звикла, що протягом життя мала все. От тепер маю “віддяку”.