Мене звати Марина й мені 23 роки. Так склалися обставини, що мене з 12 років виховувала тітка. Тітка Ольга, була рідною сестрою моєї мами, батька я ніколи не знала. Тому коли мама відійшла у засвіти після тяжкої хвороби, я стала жити з тіткою Ольгою та дядьком Петром. Вони не мали власних дітей.
Мої дитячі роки пройшли в стресі, через постійні сварки, ініціатором яких завжди виступав дядько. Любив заглянути в чарку, а потім показувати, хто в домі господар. Хоча я, можливо, не до кінця усвідомлювала це в той час, але щоразу, коли дядько підвищував голос, він завжди був спрямований на мою тітку. Я почувалася безсилою захистити її… Вони назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.
Я не могла збагнути, чому моя тітка мирилася з поведінкою мого дядька. Він приносив у наш дім лише нещастя. Щоразу, коли дядько Петро повертався, моя тітка відступала в потаємний куток, відчайдушно уникаючи будь-якого контакту з поглядом мого дядька.
У такі моменти здавалося, що дядьком опановує якась зла сила. Йому потрібен був вихід для своєї люті. Одного разу він прийшов додому, охоплений гнівом, і, побачивши його, я одразу ж сховалася під ліжком.
Не встигла я озирнутися, як тітка закричала від болю та впала на підлогу. Це був переломний момент – вона замовкла. Я дивилася на непритомну тітку Ольгу й мене охопив жах… У той момент я вирішила побігти додому до мого друга Вані та розповісти все його мамі. Незабаром приїхала швидка допомога, а за нею і поліція.
На щастя, тітка вижила. Однак вона отримала сильний струс мозку й кілька днів перебувала в лікарні. Тим часом поліція взяла під варту мого дядька.
Життя в дитячому будинку було відносно спокійним, хоча мої думки часто поверталися до тітки – єдиної близької людини для мене.
Коли вона відновила своє здоров’я, то відвідала мене і пояснила, що поки що я не повернуся додому. Їй потрібно було працювати, і вона боялася залишати мене вдома саму.
Відтак, я виросла під опікою прийомних батьків. Згодом я закінчила коледж та отримала добре оплачувану роботу. Зараз я фінансово підтримую свою тітку. Ми бачимося дуже часто. Разом печемо пироги, гуляємо в парку, розмовляємо про все на світі.
Одного дня мій дядько з’явився з нізвідки. Він виглядав вкрай пригніченим. Він благав, щоб його впустили в наш дім. Спогади про моє безрадісне дитинство, затьмарене його витівками, нахлинули на мене, і я без вагань грюкнула дверима перед його обличчям.