Коли я ішла з дитиною від свого к0лuшнь0г0 чоловіка, то й подумати не могла, що доля колись зведе нас знову. Ми були разом сімнадцять років. У нас було все – власний будинок, автомобіль, відпочинок, дорогі речі. Єдине, чого ми не мали, – дітей. І ось на сімнадцяту річницю шлюбу я вже носила під серцем дитину.
Після появи сина наше життя дуже змінилося. Турботи збільшилися, чого не скажеш про час один на одного. У мого чоловіка тоді були великі зміни на роботі. Його найкращий друг став діловим партнером фірми, на якій саме працював мій Антон. Відтоді чоловік увесь час був на роботі, інколи зовсім не з’являвся вдома. На всі мої зауваження він ставав дратівливим та відповідав одним словом. Антон постійно кричав одне і те ж: “Поки ти сидиш і нічого не робиш, я заробляю в дім гроші. А що я маю у відповідь? Твоє невдоволення та роздратування?”
За сина я вже мовчу. З моменту його появи чоловік жодного разу не провів з ним і години. Я декілька разів просила в нього допомоги, бо не справлялася самостійно, на що Антон вигадував чимало різних причин та невідкладних справ. Я від початку зрозуміла, причина його відсутності вдома – зовсім не робота. Тим паче його найкращий друг та колега по роботі був ще тим гульвісою. Неодноразово від чоловіка несло дорогими жіночими парфумами, а ще він ніколи не залишав свій телефон у кімнаті.
Останньою краплею став момент, коли чоловік привів у дім свою коханку, сказавши, що нам потрібно розлучитися. Тоді я і наважилася зібрати свої речі, взяла сина та пішла з гордо піднятою головою. Коли я покидала Антона, я й гадки не мала, що ще колись зустрінуся з ним.
Так я залишилася сама з сином на руках та великою сумкою речей. Це все, що я нажила за 17 років сімейного життя. Головне, мій син був поруч зі мною, а все інше мине. На певний час я пішла жити до своєї подруги. А коли я розповіла їй про свою історію, вона не скупилася на коментарі. Тоді я вирішила повернутися в батьківську хату.
У моєму рідному селі нічого не змінилося. Та сама хатина на краю села... Щоправда, там багато потрібно було зробити. Побілити стіни, прибрати на подвір’ї, пофарбувати підлогу, викинути сміття. Так я стала там жити. Всі мої заощадження закінчувалися, тож потрібно було шукати роботу. Тоді я спробувала влаштуватися продавчинею в сільському магазині. Власником виявився чоловік сорока років.
Приємний та ввічливий. Він одразу прийняв мене на роботу. Мені була до вподоби моя робота, тож я у всьому допомагала Павлові, і з часом стала його правою рукою. Всі бухгалтерські рахунки вела я.
Моє життя стало налагоджуватися. Але якось мені зателефонувала старша сестра мого колишнього чоловіка. Стільки часу їм було абсолютно байдуже на мене з сином, а тут вирішили про нас згадати.
Я ж відповіла, що не маю бажання підтримувати наші стосунки, моєму сину не потрібна така рідня. Не знаю як, але Антон дізнався мою адресу та одного дня з’явився на порозі мого дому. Мабуть, він очікував побачити занедбану жінку, в якої от-от розвалиться хата. А натомість перед ним стояла я – доглянута, сильна, впевнена в собі леді, позаду якої стояв відремонтований будинок, а на подвір’ї – автомобіль.
Антон кинувся до мене, став обіймати. Я зробила спробу вирватися від нього, але марно. Добре, що в той час біля мого дому опинився Павло. Він вийшов з машини, схопив мого колишнього та щосили виштовхнув його з подвір’я. Антон впав, а потім піднявся та почав тікати.
Я ж була дуже налякана та не могла навіть нічого сказати. Тоді Павло підійшов до мене та мовив: “Ніхто не має права тебе ображати”. В той момент чи не вперше в житті я відчула себе захищеною.