У кутовому під’їзді нашої невеликої п’ятиповерхівки жила раніше літня пара. Вони здавалися дуже милими людьми похилого віку, закоханими і такими, що підтримують одне одного. Вони завжди разом усюди ходили, і при цьому ніхто про них толком нічого не знав. Якийсь час сусіди і не здогадувалися, що дідусь залишився один. Бачив хтось, що швидка приїжджала, але до самого похорону ніхто не знав, що бабусі не стало.
Через самотність або тому що стримувати більше нікому було, дідусь Михайло став частіше не вулицю виходити. Бувало безвольно блукав по окрузі, бувало в магазині з кимось із сусідів міг зіткнутися. Раніше б ніхто й уваги не звернув, але став дідусь вітатися з усіма, розпитувати, як справи, що діти, де онуки тощо. Мене теж питав, доброзичливо посміхаючись і навіть пропонуючи донести сумки до будинку.
– А як же чоловік? Невже рук у нього немає, щоб допомогти тобі? – допитувався він.
– Немає в мене ще чоловіка.
– Як же так? Тобі вже років сорок, напевно, а досі без чоловіка?
Мені було тільки тридцять один, але виправляти дідуся я не стала.
Просто зіпсував він мені настрій і намагалася я з ним поменше бачитися, щоб не чути шпильок. Думала, інші-то люди нормальні, це у старого зір поганий, а з його легкої подачі прибігла якось із роботи мама, каже, всі бабусі у дворі мене обговорюють, тому що я стара, без чоловіка, без дітей і живу з батьками. Я це якось проковтнула, вирішила, що само собою вляжеться, але не тут-то було. Дідусь Міша про всіх потроху інформацію збирав і іншим у вуха лив. Так з мене тимчасово переключилися на батька-одинака з мого під’їзду, до якого нібито приходили дівчата за викликом, поки діти в школі були. Потім дідусь Міша всім розповідав, що Коля з першого поверху, у якого своя автомайстерня, викрутки жодного разу в руках не тримав, раз не зміг полагодити якийсь старий Запорожець, на якому років десять тому їздив дідусь Міша.
Раніше наші сусіди не були дружніми, але в кожного своя справа була, на інших ніхто не дивився, а тепер тільки й доносяться з усіх боків різноманітні плітки. Мені ніяково з під’їзду вийти, бо здається, що кожен погляд спрямований на мене і всі обговорюють те, що я в дівках ходжу. І сама я, так чи інакше, думаю, що там в інших за історія, не обговорюючи з сусідами, але слухаючи плітки. Адже це теж погано. А все через одного дідуся, якому вдома не сидиться.
Робити з ним щось вирішила голова нашого кооперативу після того, як дідусь Міша почав розповідати, що вона з пенсій інших забирає якісь гроші без дозволу. Тепер намагається вирішити, чи є якісь законні підстави, щоб виселити його, підписи ходить, збирає, і сусіди начебто охоче підписують. Але хіба можна виселити людину з будинку, в якому вона жила роками чи десятками років, за плітки? Думаю, скоріше сама переїду і ще півбудинку, ніж дідусь Міша.