– Наталю, подумай добре. Може нам і не варто р03лyчaтucя, – просив благальним голосом Володимир, – невже я такий поганий чоловік.
– Поганий, дуже поганий, – відповіла Наталя.
У її голосі не було ні краплі надії.
– Але раніше тобі все підходило, ти говорила, що любиш мене.
– Може раніше воно так і було. А зараз я просто не можу знаходитися поруч з тобою. Розумієш?
– Ні, не розумію. Я все роблю, щоб тобі було добре. Віддаю тобі зарплату, допомагаю. Все, що завгодно. Новий одяг – не проблема, похід в ресторан – будь ласка. Інша на твоєму місці тільки б раділа.
– Інша? Ти ще смієш мене лякати?
– Це я просто так. Може тобі зі мною погано в ліжку? Тільки скажи. Я одразу до лікаря піду.
– Та при чому тут це? Мені скучно з тобою. Щодня одне й те саме! Набридло! Я жінка. Хочу нових емоцій, жіночого щастя.
– Ти не щаслива зі мною? Ми ж двадцять дев’ять років прожили разом? Досі тобі все підходило. Ти ж хвалилася подругам, як добре ми живемо. Що не так?
– Та я тебе, як свої п’ять пальців вивчила. Наперед знаю, що ти любиш, чого ні. Мені нецікаво з тобою жити.
– А як наші діти?
– Що діти? Вони вже не малі.
– Значить ти таки вирішила?
– Так. Вже давно.
– Може в тебе є інший?
– Може і є. Тобі яка різниця?
– Просто у твоєму віці…
– Що у моєму віці? Ти хочеш сказати, я стара?
– Просто жінка у твоєму віці має розмірковувати розумно. А якщо твій обранець виявиться не тим, за кого себе видає?
– Це вже не твої справи.
– Я просто переживаю за тебе. Нові стосунки легко починати, а от далі? У тебе ж мігрень. Зайві стреси тобі ні до чого?
– Володю, ти себе чуєш? Я йду від тебе, а ти мені про мігрень!
– Бо я люблю тебе!
– Ну от, про що й мова. Інший на твоєму місті вже б давно кричав та всім кидав. Як можна з таким, як ти жити? Мене нудить від твоєї правильності.
– Ти чекаєш, що я кричатиму? Ні, не дочекаєшся. Навіть заради тебе я не стану таким.
– Ну от, все як завжди. Ти знову собі щось надумав. І як з таким жити?
– Добре, нехай. Хочеш розлучення – ти його отримаєш! Майно поділимо. Але знай – назад дороги немає.
– Не сміши, – відповіла Наталя.
– Лілю, уявляєш, він повірив! – Наталя подзвонила подрузі, як тільки Володимир пішов. – Спочатку просив подумати, а потім сказав, що назад дороги немає.
– Наталю, я думала, ти жартуєш з цим розіграшем. Шкода мені твого чоловіка.
– Мені скучно, хочеться нових емоцій. Нічого помиримося.
– Чесно, подруго, займаєшся дурнею. Якби працювала, як я, не мала б часу на всякі дурниці. Дивись, а то втратиш такого чоловіка. В наш час таких нечасто зустрінеш.
– Куди він дінеться. Він без мене не може. Нехай трохи попереживає, може почуття пробудяться. Корисно.
– Все одно, я так би не вчинила, Наталю…
Минуло пів року. Володимир та Наталя таки розлучилися. Причому заяву на розлучення подав він.
Наталя, побачивши, як серйозно чоловік взявся за розлучення, спочатку не змогла наважитися розповісти йому всю правду, а потім гордість не дозволила їй порозумітися з чоловіком.
Наталя живе одна у двокімнатній квартирі. Працює на роботі. Нелегко їй самій. Якби не діти, які по черзі приїжджають до неї, вона б навряд чи це все витримала. Ще б пак!
Володимир теж живе в однокімнатній квартирі. Працює. Виглядає щасливим. Кажуть, в його квартирі вже з’явилася нова господиня…