Оксана Василівна вирішила якось зробити добре діло. Позбирала всі речі, які лежали без діла. Там були і суконки, і кофточки, і спідниці… Вона хотіла віднести їх до церкви, щоб там ці речі віддали тим, кому вони потрібні. Багатодітним чи вимушено переселеним.
Вона спакувала все у велику сумку та поставила в кутку, вирішила, що піде в церкву завтра. А сама лягла спати.
Та раптом Оксані Василівні сниться сон. І вона збоку за цим всім спостерігає. Нібито її душа відділилася від тіла. На душі в Оксани Василівни так світло й тепло, ніби й немає жодних тривог та переживань. Вона стоїть з тою самою сумкою речей, які ще вдень збирала, а перед нею сидить дівчинка.
– А що ж це в тебе за сумка така? – цікавиться дитина.
– Непотрібні мені речі зібрала. У мене вони без діла лежать, а так може хтось потребує. Завтра залишу їх в церкві.
– Яка ти добродушна. От тільки сама сумка виглядає не дуже красиво. Вся брудна. Ти випери її, як нестимеш одяг.
– Та добре, – з подивом мовила Оксана Василівна.
– Не забудь, – дитя усміхнулося, а потім зникло.
Жінка аж зірвалась з ліжка та почала згадувати, що ж їй снилося.
Оксана Василівна подивилася на сумку та стала все з неї витягати. Мало чого, може щось випрати треба.
Це, звісно, смішно. Може вона й дарма так схопилася та повірила у свій сон. Хтось скаже, що це забобони. Але потім сталося те, що спонукало мене змінити свою думку.
В одній сім’ї народилася дівчинка. Друга дитина. Батьки дитяти вирішили покликати гостей та справити свято. Гостей посходилося чимало. Всі вітали батьків, вручали подарунки немовляті. І як без того, щоб не помилуватися дитям.
Але батьки дитини дуже вірили в забобони, тож вони заборонили гостям вихвалювати немовля. Щоб не зурочити. Гості їх і послухали та стали скоса поглядати на дитину й обливати його брудом.
– Тьху-тьху, який негарний. Аж дивитись неохота.
Так говорили всі по черзі. Батьки лише тоді заспокоїлися та пішли за стіл.
Старша донька лише на це все поглядала. Тоді вона вирішила – якщо сестричка така погана, то для чого вона взагалі?
Вона довго думати не стала. Схопила дитину та кинулась до балкона. Ще обернулася, щоб пересвідчитись, чи за нею хтось не дивиться. А потім кинула дівчинку додолу.
Оксана Василівна в той час саме випрала сумку від одягу та повісила її на балконі. Як раптом нізвідки на сумку впало дитя.
Коли батьки зрозуміли, що немовляти не чути, одразу кинулися на балкон. Там стояла їх старша донька. Вони почали випитувати її, а вона їм відповіла:
– Вона негарна, от я її й викинула.
У батьків ледь серце не стало. Чоловік тут же кинувся на вулицю. На щастя, з дитиною все було гаразд. От тільки плач було чутно з сумки, яка висіла на сусідньому балконі.
– Це диво! – кричали батьки, тримаючи малюка.
Звісно, якби не Оксана Василівна…Та про Бога чомусь ніхто не згадав. Окрім бабці…Вона добре знала, що все не просто так. Оксана Василівна і не прала б нічого, якби не сон.
Виникає думка. Чому ж більшість думає, що нам просто щастить? А про Бога забувають. У кожного, мабуть, своє розуміння. Та хіба в житті бувають випадковості? Все стається за участю Бога.
А ви вірите у свої сни? Як гадаєте, в житті є місце випадковостям чи все – з Божою поміччю?