У нас з невісткою не склалися приязні стосунки. Вона прямо в очі заявила, нібито я не маю права пхатися в справи їх сім’ї й маю дивитися під свій ніс. Зате на мою квартиру вона оком кинула. Бачте, їм чотирьом не вистачає місця в однокімнатній квартирі. Мовляв, продамо та купимо щось краще. Але я не маю наміру продавати цю квартиру. Її у свій час я придбала синові. На щастя, мені вистачило розуму оформити житло на себе, а не на сина. Невістка може попросити допомоги у своїх батьків, й тоді житиме в кращих умовах, аніж зараз.
Чути нічого не хочу про продаж своєї однокімнатної квартири. Три роки тому, перед появою другої дитини, невістка з сином першими підійняли цю тему.
– Мамо, це ж ваші онуки. Невже вам не хочеться для них кращих умов?
Але я ще тоді їм відмовила. Мало того, що вони живуть тут кілька років, їх не обходить нічого. Син з невісткою мають бути мені вдячні, а не вимагати бозна-що.
Недавно невістка поставила мене перед вибором: “Або ви подбаєте про своїх онуків, або можете забути про їх існування”.
Та мені байдуже. Невістка зовсім не вміє виховувати дітей. Вони розбещені, не вміють гратись, постійно бігають та кричать. Іноді мама невістки допомагає їй з дітьми. Звісно, невістка хоче, щоб і я допомагала їй. Та я не можу з ними бути спокійною. Гадаю, в тому, що між мною та онуками напружені стосунки, винна невістка.