Соломія та Ростислав знали одне одного з дитячих років. Хлопець ще в школі обіцяв дівчинці одружитися з нею. Їх так і кликали – наречений та наречена.
Минули роки навчання у школі. За цей час Ростислав не раз проводжав дівчину додому, дарував їй квіти. Він був дуже ввічливим та ставився до неї, як старший брат. Після школи доля розвела їх, але через кілька років вони знову зустрілися.
Ростислав приїхав у рідне село у відпустку. Двадцятичотирирічний красень. Він працював у столиці, і тільки літом приїжджав до батьків. З моменту закінчення школи Ростислав та Соломія зустрілися вперше. Досі дівчина навчалася та жила в іншому місці.
Два роки тому Ростислав одружився, але через рік розлучився. Його жінка мріяла бути дружиною багатого чоловіка. Вона хотіла все й одразу.
Після цього Ростислав так і не одружувався вдруге, а його думки все частіше були про Соломію.\
– О, син повернувся. Все ще без дружини, або знову без дружини, – говорив тато, побачивши на порозі Ростислава.
– Твоя наречена заміж виходить, – сказав тато.
– Соломія? Давно не бачив її. Треба піти подивитися. А наречений хто? – поцікавився Ростислав.
– Парубок з міста. Шкода дівчину, якийсь він непоказний. Вона вчора з батьками сварилася, на все село чутно було.
– Чого?
– Батько Соломії застав молодого в обіймах дружки. Вона також приїхала сюди з міста. А Соломія йому не вірить. Завтра весілля…Ой пропадає дівчина.
Ростислав застиг від подиву.
– Не сумно у вас тут…
– Шкода мені Соломії, і батьки в неї непогані люди, – далі говорив батько, – де ж ти раніше був, сину. Сам колись говорив: “Одружусь, одружусь”.
– А що? Може й правду говорив. Весілля о котрій?
– О другій завтра розписуються. А на четверту всі на святкування. Вдома у них.
– Хто там у РАЦСі зараз працює?
– Подружка Соломії. Людмила. Ви ж разом вчилися.
– Зрозуміло. Добре, тату. Мені пора. Справи.
– Ти що задумав, сину?
– Нічого, все добре.
Ростислав пішов шукати Людмилу. У селі це не було важко.
Вона підтвердила те, що сказав Ростиславу тато. Мовляв, Соломія сама зі сльозами прибігла до неї. Усе розповіла. Плакала, ображалася на батьків та нареченого.
Вже й заміж не хоче за нього. От тільки батьки все оплатили, гостей запросили, витратили чимало…Що люди скажуть в селі.
Людмила влаштувала Ростиславу та Соломії таємну зустріч.
– Ну що, запросиш мене на весілля? – спитав хлопець.
– Ніякого весілля не буде. Тільки як батькам про це сказати. Шкода їх.
– Припини, Соломіє, це краще, аніж все життя з ним мучитись. І батьки тебе зрозуміють. Чого ти.
– Я більше ніколи заміж не вийду. Достатньо з мене.
– Ніколи? А за мене вийдеш?
– Це ж ще в дитинстві було…
– Востаннє питаю, ти станеш моєю дружиною?
– Жартуєш?
– Ні. Згодна?
– А як же він?
– Нехай їде у своє місто. Йому тут нічого робити. Ну то що?
– Вийду.
– Ну, друзі, що робити будемо? – запитала Людмила, котра стояла неподалік. – Бачу, ви часу дарма не гаяли. Потрібно вирішити, як бути завтра.
Надворі вже стемніло, як вони порозходилися.
Наступного дня було весілля. Ну не скасовувати ж все. Гості чекають. Тільки наречений інший. Навіть весільний костюм для Ростислава знайшли.
Людмила та інші, хто знали правду, старанно вдавали, що все йде, як і мало бути.
Щоправда, батьки нареченої були здивовані, побачивши на місці нареченого Ростислава. Але їх це зовсім не засмутило, навіть навпаки. Дехто з гостей в очі не бачив нареченого, тому про підміну не здогадалися.
А свого нареченого з подругою Соломія ввічливо попросила поїхати звідси.
Після весілля пара поїхала в медовий місяць, а після – на заробітки.
Заробили грошей та повернулися додому. Там вони й жили. Збудували дім, народили дітей. Вже й онуки підростають.
Батьки Ростислава живуть поруч.
Ось така історія кохання.