З роботи чоловіка повезли просто у лікарню. Мені повідомили, що йому стало дуже погано, тому й викликали швидку допомогу. Відразу приїхавши туди, лікарі відразу оголосили мені діагноз – Апендицит. Мені дали список потрібних речей чоловіку у лікарні, тому я швидко побігла все збирати та купувати у надії, що батьки мені допоможуть. У нас з чоловіком тримісячний син, тому не дуже хотілось з ним зайвий раз йти до лікарні.
Спочатку я телефонувала своїм батькам з проханням посидіти з онучкою. Мама сказала, що вони зараз з батьком на дачі з друзями, всі випили, тому за кермо не має кому сісти, тоді почала телефонувати свекрусі. Оксана Олегівна розплакалась, почувши вістку про свого сина, і сказала, щоб я зібрала речі, а вона йому сама все завезе. Звісно, мене засмутило, що я не побачу чоловіка, але не хотіла все одно йти туди з сином.
Зранку мама зателефонувала й почала розповідати мені, яка я погана донька, адже зіпсувала їм гулянку вісткою про те, що зятеві робитимуть операцію. Після її “монологу”, вона таки погодилась посидіти з онуком, доки я навідаю чоловіка.
Коли прийшла до чоловіка, то затрималась, адже його сусід по палаті розповів мені цікаву історію, як свекруха прийшла й почала всім розповідати, яка я жахлива. На її думку, саме я була винна у тому, що чоловікові роблять операцію. А хіба могло бути інакше?
Я не знаю, як реагувати на таку поведінку батьків. Що одні, що другі…. То може нам тепер з чоловіком заборонено хворіти, щоб вони не припиняли веселитися і не розповідали, які ми жахливі? То вони теж завжди здоровими будуть?