– Мамо, бувай, я побігла! Мене вже давно зачекалися! Буду пізно…
– Ти поглянь лишень на неї, якою дівкою стала. Лиш би гуляла й гуляла. Краще б мені допомогла їсти приготувати чи з сестрою позаймалася. Як можна бути настільки пустою?
– Тобто? Ти ж сама говорила, що дозволиш мені піти погуляти з друзями на вихідних. Я протягом тижня виконувала всю роботу, щоб сьогодні нормально відпочити.
– Знаю я твоїх друзів. Як підеш зараз з тим Миколою, то всім селом тебе шукати будемо. Тобі ж лише 16. Які гуляння? Та й взагалі – у тебе випускний клас, скоро поступати. А тобі дурниці в голові!
– Мамо, мені не лише 16, а вже 16. Згадай свої роки, ти мене в скільки народила? Швидко забула? А мені що з дому вже вийти не можна? Хай і з Миколою, ми маємо право бути щасливими. Ми любимо одне одного, і я в ньому впевнена. Тим більше він хоче на мені одружитися, і ми будемо жити удвох. От побачиш.
– Хто тебе заміж візьме? Тільки спробуй принести мені дитину! А тоді знай! До хати я тебе ні на крок не впущу!
– Чого ти так зразу? Він мене любить. Нам добре разом. Хоча, кому я це говорю…
– Ну звісно. Я не перший рік живу. Таких, як твій Микола, я сотні за своє життя бачила. От скористається тобою, а потім викине як непотріб. Слухай маму, а ні, то йди з моїх очей і не повертайся.
– Так значить… Добре.
Тоді Віра подзвонила Миколі та сказала, щоб той забрав її. З речей взяла тільки найнеобхідніше, бо не знала, що затримається на довгий час.
Відтоді минуло три роки. Віра вийшла заміж за Миколу та народила дитину. Як раптом почула дзвінок від мами:
– Доню, привіт. Ти зовсім про мене забула. Не дзвониш, не приїжджаєш. Хоч би онука привезла. Невже тобі байдуже на рідну матір? Така твоя подяка мамі за те, що я тебе виховала?
– От за життя, мамо, дякую. Але ти сама мене колись вигнала. Тож як я й обіцяла, більше поріг твоєї хати не переступлю. Бувай!