Ольга і Микола довгі роки жили пліч-о-пліч, двох доньок виростили, які вже власне життя будувати почали. Ольга часто вдома сама залишається, адже чоловік, через роботу, живе на два міста. Інколи за місяць вдома може бути лише тиждень, але за цей час завжди дружині допомагає, а коли сама залишається, то мусить якось сама справлятися.
За двадцять хвилин ходьби жила Ольжина тітка, баба Віра. Старенька вона була, діток своїх не мала, тому, коли й здоров’я зовсім стало підводити, то почала просити племінницю, аби та її догледіла.
Ольга вирішила забрати тітку Віру до себе, адже розриватися між двома квартирами не могла. Перший час все добре було, жінка справлялась, проте здоров’я бабці лише гіршало і вона зовсім перестала підійматися. Нерідко Ольга дзвонила Миколі та скаржилась на те, що не може більше так, не справляється, що догляд над бабцею потрібен цілодобовий.
Коли Микола повернувся, то повідомив, що час перевозити тітку до літнього будинку. Звісно, бабця Віра намагалась перечити, говорити, що хоче тут залишитися, але ніхто їй і слухати не хотів. Вона й подумати не могла, що рідні люди після того, як отримають від неї документ про передачу їм спадку будуть так з нею поводитися. Вже після його узаконення ставлення пари змінилось до неї, проте вона не думала, що дійде до того, що стане для них тягарем.
Коли везли бабцю до будинку для літніх людей, то вона пролила чимало сліз, особливо після криків племінниці про те, що вони ще молоді і їм жити потрібно, а не лежачих доглядати.
– І взагалі, добре, що ви з нами більше не житимете! А то так набридли своїми скаргами! Вирішила оце, що ремонт у кімнаті зроблю, де ви жили, аби ні один метр мені про вас не нагадував! – говорила Ольга, дивлячись у заплакані очі тітки.
Два роки минуло тоді з моменту, як Ольга забрала до себе тітку й обіцяла опікуватися нею до смерті, півтора з них вона провела у цьому злощасному будинку з іншими самотніми людьми. Після цього лише двічі племінниця приїжджала у гості перед тим, як тітки не стало…