Батьки часто залишали мене у бабусі, я й сам постійно просився до неї у село. З нею я міг поговорити про все, що мене турбувало. Вона завжди знала, що сказати та як мене підтримати. Коли її не стало, то я важко і довго це переживав. Здавалось, що я більше не зможу посміхатися.
Часто я пригадую її слова, де вона говорила мені жити для себе, щоб потім, коли ми вдруге зустрілися, я розповів її про те, яким щасливим був і як багато у світі побачив.
Коли я виріс, то почав жити у бабусиному домі, ремонт зробив лише косметичний і то не у всіх кімнатах, меблі не змінював, мені подобався той затишок, який ще створила вона. До роботи мені було близько, тому не бачив сенсу переплачувати за орендовану квартиру.
Перейду ж до самої історії. Після початку подій кінця лютого батьки переїхали до мене у село, надіялися, що тут буде безпечніше, проти його дуже швидко 0купували. Знаходитися під окупацією ворога було не просто жахливо, а й небезпечно для життя, тому ми прийнялися шукати способи виїхати на вільні території. Їх було небагато, бо сміливців знаходилися одиниці, а якщо й були такі, то сума, яку потрібно було заплатити сягала не однієї тисячі доларів, а у нас не було таких грошей.
І от після цих розмов мені наснилась бабуся, вона поманила мене пальцем до своєї улюбленої картини й попросила мене зняти її. На цьому я й прокинувся. Мені часто снилась бабуся, але цей сон не був схожим на інші, тому я підійшов до картини та зняв її. За картиною була маленька поличка, де лежала шкатулка, а в ній чимало дорогих прикрас та грошей. Я зрозумів, що нам потрібна лише половина цього, щоб вибратися з села, а інше ми витратимо на допомогу державі у боротьбі за незалежність.
Не знаю, як саме бабуся відчула, але у найпотрібніший момент вона допомогла нам.
Зараз ми знаходимось на мирній території, працюємо та волонтеримо. Виїхати було важко, проте, якби не бабуся, страшно уявити, що могло б бути з нами зараз…